Мала Глуша. Марія Галіна

Всі родичі хором запевняли, що це божевілля, туди без блату не поткнешся, і навіть хабара без блату не візьмуть, сказав Лев Семенович, але Розка нерозважливо вірила у свої мовні здібності…

      На сімейній раді вирішили, що Розці краще попрацювати і подаватися на вечірній, все-таки дівчинка, не хлопчик, тому не страшно, але з роботою за профілем виникли проблеми. Залучили Лева Семеновича – маминого родича, двоюрідного брата, якось так. Лев Семенович гарантував, що Петрищенко дасть скерування, а зі скеруванням вона майже гарантовано вступить, а потім, можливо, так і зачепиться при Пароплавстві; там, сказав Лев Семенович, є можливості для кар’єрного зростання.

      Здається, що й Розка Петрищенко не сподобалася. Мама добре радила, треба було вбрати ту, що нижче колін.

      – Ми хотіли хлопчика,– сказала Петрищенко незадоволено.

      Розка мовчки стенула плечима. Її мама теж хотіла хлопчика. А вийшла вона, Розка. І що вже тут вдієш.

      – Ви хоч англійську знаєте?

      – Трирічні курси з відзнакою,– аж двічі збрехала Розка.– При Будинку офіцерів, найкращі в місті, між іншим.

      – Тут суднові документи,– сухо зауважила Петрищенко.– Вантажі… Накладні… Термінологія…

      – Ну, я… опаную.

      – На машинці друкувати вмієте?

      Машинка під чохлом – Розка встигла розгледіти – була новенька електрична «Ятрань».

      – Ага,– сказала Розка, зазираючи Петрищенко в очі. Нічого не збагнеш, скельця окулярів відблискують.

      – Скільки знаків на хвилину?

      – Що? – здивувалася Розка, яка жваво друкувала двома пальцями.

      Та скорботно кивнула головою, ніби підтверджуючи – іншого вона й не сподівалася. Розка потайки витерла долоню об спідницю.

      – Родичі за кордоном є?

      – Звідки?

      Розка вже готова була сказати, що вона – кругла сирота, і сама в це повірити.

      – Зрозумійте, дівчино,– сумно сказала Петрищенко,– у нас, взагалі, режимна контора…

      Лев Семенович щодо режиму попереджав. «Режимних підприємств, Розочко,– сказав він, насправді значно більше, ніж здається, і СЕС – одне із, тому що – а раптом холера? Або чума, не дай боже, або ще щось… А загалом будь-яка робота, пов’язана з мовою, режимна, а ти як думала?»

      – А ці… покоївки, які на закордон? – запитала тоді Розка.

      – Ти що,– відказав Лев Семенович,– маленька? Які ж вони покоївки? Але тут, дитинко,– сказав Лев Семенович,– на що підписуєшся, те й отримуєш… Попрацюєш кілька років з паперами, засвоїш термінологію, а там подумаємо, що з тобою робити… Тобі ж поспішати нікуди, та й режим тут… Вегетаріанський, можна сказати, хи-хи…

      Із цього Розка зробила висновок, що він також слухає радіо «Голос Америки», там недавно передавали спогади Лідії Чуковської про Анну Ахматову. Люди здатні дивувати, навіть такі, як Лев Семенович.

      Петрищенко знову зітхнула і встала з-за столу. Розка потяглася за нею, механічно відзначивши, що з-під спідниці-чотириклинки в Петрищенко визирає мереживна комбінація.

      Блакитноока, як і раніше,