Шляхом бурхливим. Григорій Бабенко

Зграї собак одна по одній вилітали з воріт, коли Дорош скакав слободами й хуторами, що попадалися на дорозі, і в захваті з насолодою гналися за хлопцем. І то сказати – чи часто припадає собачій душі на безлюдному хуторі така розвага, як погоня за конем, що взаводи, підіймаючи куряву, а іноді й крешучи вогонь підковами, летить по дорозі? Іноді хлопець, нахилившись з сідла, на всім скоку оперіщить нагаєм будь-якого Бровка або Жука і той, завищавши і підібгавши хвоста, ганебно вибував з собачих лав.

      Але скоро хлопець схаменувся й поїхав значно тихше, бо так легко можна було загнати коня. Двічі він збивався з дороги, бо одне діло їхати з батьком, а друге самому, коли раптом з’являлися несподівані повороти дороги; але, розпитавшись у подорожніх, він натрапив на певну путь і добрався таки до Артемівки.

      Артемівка була невеличка слобода, дворів на 20, не більш; вона простягнулася вздовж річки Мерефи. Густий ліс обступив слободу. Цю Артемівку заселив Іван Сірко посполитими-селянами і віддав її зятеві своєму, сотникові Сербину, у посаг за дочкою. Таким чином, Сербин був невеличкий панок, що мав так званих «підданих».

      – Вдома сотник Сербин? – спитав Дорош, під’їхавши до хати, що на її дверях був намальований козак з бандурою і люлькою в роті.

      Хлопець років п’яти, що в той час вийшов з бубликом у руках, витер рукавом сорочки носа і мовчки показав бубликом кудись набік.

      – Де ж він?

      – На річці.

      – А запорожців тут немає?

      – Тут.

      – А вони ж де?

      – На річці, – знову сказав хлопець і засунув бублика в рот.

      Дорош повернув коня і поїхав до річки городами, невеличкою стежкою і, під’їхавши, спинив коня від здивування: на краю кладок, що були зроблені прати білизну, стояла четвертина горілки, а коло неї – велика чарка й кілька огірків. В воді, держачись за край кладок одною рукою, бо тут було глибоко, сиділи Глек, сивовусий запорожець з шрамом на лобі та пан Сербин, Сірків зять.

      Пан Сербин був товстенький жвавий чоловічок з невеличким чубом і веселими очима. Дорошеві здалося, що вода сама держить його біле, гладке тіло. Засмагла шкура Глека була коло його, як житній хліб коло білої пампушки! Дорош згадав, що пан сотник любив промочити горло перед обідом і, щоб не попсувати ситного обіду, закусював тільки огірками.

      У ту хвилину, коли під’їхав Дорош, Глек та сотник сховалися з головою у воді і видно було тільки ліві руки, що ними вони держалися за кладки, а старий запорожець налив собі чарку, вихилив і закусив огірком. Потім крикнув: «ку-ку!» і сховався під водою. З води випірнув Глек. Він пирхнув, витер обличчя рукою і теж, як і старий запорожець, налив чарку та взявся за огірок. Закусивши, крикнув: «ку-ку!» і пірнув. На поверхні з’явився Сербин. Дорош почекав, коли Глек знову виліз з води, і гукнув:

      – Гей, Павло!

      Четвертина з горілкою, за яку взявся був запорожець, застигла в руці козака. Він глянув на берег і побачив Дороша.

      – Здоров, Дороше! Що таке?

      – Є новина. Вилазь мерщій, побалакаємо!

      Глек