Шляхом бурхливим. Григорій Бабенко

прислухаючись до журного крику, що затихав уже десь у далечині.

      Він наліг на весло, і човен поплив швидше, а назустріч попливли темні сумні береги. На поверхні то тут, то там біліли плями латаття; з очеретів чулося крекання качок, а іноді різке ячання сонного лебедя вихоплювалося з далекої заводі й відбивалося луною в темній гущавині прибережного лісу. Очерет тихо шурхотів, коли човен чіпляв його своїм бортом. Вони пропливали повз винниці, що часто траплялися по обох берегах річки. Ліс тут був завжди рідкий, бо козаки нещадно рубали дерева, щоб курити горілку. Коло винниць блимав вогник багаття і крізь рідкі дерева можна було бачити козаків, що сиділи коло багаття з люльками, або вечеряли, і видно було, як вони опускали один по одному ложки в казан зі стравою.

      Дорош ліг горілиць і почав дивитися на небо. Зорі, одні блимаючи, другі спокійним рівним світлом, дивилися з неба, то ховаючись, то знову з’являючись з-поза темних хмарок, що гонили небом. Хлопець і не помітив, як задрімав і заснув.

      X. ТАБІР У ЛІСІ

Запорозький табір. – Коні полковника Донця. – Запорожці. – Вартовий. – Бобри. – Балачки. – Гра в цурки. – Кінь Дубовиченка. – П'яний Микита. – В човні насамоті

      Хлопець прокинувся від товчка, коли човен приставав до берега. Був сірий ранок. Ліс насунувся на річку так, що віти дерев майже сходилися угорі над річкою. Глек прив’язав човна до верби, щоб його не було видно з річки, і сказав:

      – Ну, приїхали! Ходім за мною.

      Холоп та хлопець, продираючись крізь чагарники, пішли за запорожцем і згодом вийшли на вузеньку стежку, що втоптали лісові звірі. Вони йшли не більш як п’ять хвилин цією стежкою. В лісі було зовсім темно, і тільки небо, пробиваючись крізь густі верхів’я дерев, сіріло над головами втікачів.

      – Хто йде? – почувся відкілясь зверху, як здалося Дорошеві, чийсь молодий голос.

      Дорош підвів голову й подивився вгору. Нікого не було видно серед могутніх дубів та кленів цього темного лісу.

      – Пугу! Пугу! – крикнув запорожець.

      – Козак з Лугу! – відгукнувся той самий голос, що запитав, хто йде.

      З гілки великого дуба перед самим носом Дороша скочив на землю молодий запорожець з рушницею в руках.

      – Здоров був, батьку отамане, – привітався парубок з Глеком. – Довго тебе не було; ми й жданки поїли, на тебе чекаючи.

      – Добре хоч діждалися, бо з воєводиних рук не так легко вишкрябатись, – відповів Глек, – цупко держить.

      Парубок не відповів нічого на це, тільки скоса глянув на босі ноги й подерту сорочку Глека і, кинувши оком на холопа та хлопця, мовчки пішов стежкою попереду.

      – Ну, що, – спитав його Глек, – чи все гаразд серед товариства?

      – Усе… Тільки набридло комарів годувати коло річки. Недайво-да хотів уже йти до Харкова тебе шукати.

      – Добре, що не пішов, а то б зазнав, що таке московські колодки.

      – А що таке?

      – Потім побалакаємо.

      Вони вийшли на невеличку прогалину. Край прогалини лежав старий дуб, що повалила буря. Таких дубів ще ніколи не бачив Дорош. Упоперек коло кореня він був такий грубий,