Шляхом бурхливим. Григорій Бабенко

запорожця, зліз з коня, спутав йому ноги і пустив пастися. В цю хвилину до річки прибіг хлопець, що його Дорош бачив з бубликом коло сотникової хати. Тепер він тримав у руках добрий шматок книша.

      – Тату, – крикнув він сотникові, – мама казали, щоб ішли обідати!

      – От і добре, пора черв’ячка заморити. Скажи матері, що зараз. Здоров, хлопче!

      – А батько чом не приїхав? – спитав він Дороша.

      – Не знаю. Я до Павла.

      – На Запоріжжя тікати хочеш?

      – А справді, Дороше, – ляснув Глек по плечу хлопця, – тікаймо за пороги!

      Хлопець мовчав. Козаки вбралися. Сербин узяв недопиту четвертину, зав’язав хустку, що на ній лежали огірки, і віддав її синові, а сам з четвертиною пішов попереду.

      Обідало досить багато народу: сотник з сусідньої сотні Остап Дудка з жінкою, що витирала піт з лоба шовковою хусткою, три козаки з Мерефи, запорожці, жінка Сербинова – жвава білява молодиця, стара Сірчиха – кремезна й міцна ще жінка зі спокійними, навіть холодними очима самостійної жінки, але коли вона усміхалася – а це бувало досить рідко, – обличчя їй вкривалося сіткою зморщок, погляд ставав м’який і вся вона здавалася доброю й ласка-вою бабусею, Дорош та численна Сербинова дітвора.

      Горілка була некупована й швидко розв’язала язики. Сотник Дудка давно поглядав скоса на Глека та старого запорожця. Обидва вони були в досить старих жупанах і навіть латаних, хоч і чистих, сорочках і це чомусь дратувало пана сотника. Дудка був великий прихильник Москви, бо придбав собі і хуторок, і млин, і мав з пів сотні підданих, що вже одбули пільгові роки і робили два дні на тиждень на нього, як на пана.

      – Що, – звернувся він до Глека, – хіба набридло соломаху їсти та комарів годувати за порогами, що причвалав сюди на слободи?

      – Атож, – спокійно відповів Глек, – набридло соломаху їсти. Прийшов сюди на слободи подивитися, як почали тут людей їсти.

      – Ти, мабуть, з глузду з’їхав: мелеш таке, що й сам не второпаєш!

      – Еге, не второпаю. Чув я, що ти зробився паном на всю губу: уже твої піддані роблять на тебе по два дні на тиждень, як на ляхів колись робили?

      – Трохи не так.

      – А що ж це, хіба не панщина?

      – А що ж їм задарма віддати землю? Хай пороблять. Ми військову службу несемо, а вони хай земельку обробляють.

      – А ти сам якими засобами придбав цю земельку? Лазив, мабуть, та пороги воєводині вилизував: дайте земельки холопові вірному государя московського?

      – Порогів не вилизував, а вас, спільників Брюховецького та бунтарів, бив і землю чесно придбав.

      – Чесно придбав, холоп московський!

      – Та що ви, схаменіться, – закричав Сербин, – хіба так можна!

      – Мовчи, – відповів йому Дудка. – Так, – гордовито сказав він, – я холоп царя московського й вірний слуга його, це правда. Всі ми тут холопи царя московського і живемо його милостями. А твій Брюховецький хіба не власною рукою підписувався «вірний холоп і підніжок пресвітлого престолу». Так то ж гетьман, а ми люди маленькі.

      – От причепився з цим Брюховецьким. І той лизався з Москвою, і ти лижешся! Ми такого