Шляхом бурхливим. Григорій Бабенко

птах?

      – Мовчи, паскудо! – крикнув Глек, вихопивши шаблю і кидаючись на Дудку.

      Сотник теж вихопив шаблюку й вони деякий час лізли один на одного з шаблями, а козаки й Сербин хапали їх за руки і кричали:

      – Та що ви, схаменіться! Хіба ж так можна!

      Хлопець, що показував Дорошеві, де був батько, заревів, як теля; Дудчина жінка заверещала, заплющуючи очі, і затулила вуха. Тільки старий запорожець, товариш Павла, спокійнісінько сидів у кутку і мовчки пихкав люлькою, що встиг запалити, коли почалася сварка.

      Два козаки тримали Глека, а Сербин та ще один мереф’янський козак вивели сотника Дудку на вулицю. З ним, як павичка, попливла його товста червоновида жінка. Трохи згодом Глек заспокоївся, подякував Сербинові та жінці його за хліб-сіль і попрощався з Сірчихою.

      Осідлавши коней, запорожці виїхали з двору. Дорош теж сів на коня, догнав запорожців і поїхав укупі з ними. Услід їм дивилися челядь пана сотника і сам сотник Сербин, який не міг навіть приховати своєї радости, що позбувся таких небезпечних гостей.

      Табір запорожців був недалеко від слободи, і Дорош поїхав туди з запорожцями, щоб побути години дві-три з Глеком, а приїхавши до табору, довго придивлявся до запорожців, шукаючи холопа, але його не було.

      – А де ж кацап? – спитав нарешті у Глека.

      Запорожці зареготали.

      – Што? Аль нє узнал? – обізвався хтось із запорозького гурту.

      Тільки тепер хлопець пізнав холопа. Він був у запорозькому вбранні, з виголеною головою та чубом, але босий і в драній сорочці.

      – На, Іване, – сказав Глек, витягуючи нові чоботи з торби, що була у нього прив’язана до сідла, – пан сотник жалує тебе чобітьми зі своєї шляхетської ноги.

      – Це вже ти, Павло, брешеш, – сказав старий запорожець, – чоботи зовсім нові і дав їх не пан сотник, а Сірчиха.

      Глек засміявся.

      – Натягуй чоботи, товаришу!

      Коли запорожці та Дорош виїхали з лісу на дорогу, де хлопець хотів попрощатися з Глеком, вони побачили, що назустріч їм скаче ватага московських стрільців зі Стрєшньовим попереду.

      XII. ТАТАРИ

Муравський шлях. – Орда. – Бійка. – Мурза у стебнованому халаті. – Смерть ноґайця-запорожця. – У татарській неволі. – Намаз. – Гризи

      Довгий був страшний Муравський шлях. Від самого Перекопу кримського степами й балками, кряжами Донецькими, поміж верхів’ями річок, не пересікаючи жодної з них, іде він на Слобожанщину; поміж Можжю та Коломаком упирається шлях у глибокий яр – перекоп і йде далі Слобідською Україною у Московщину, аж до самої Тули.

      Сонце сідає, сині хмари на заході. Гучний тупіт некованих коней. Вивернуті баранячі кожухи і шапки, сагайдаки зі стрілами за плечима. Ноги зігнуті на коротких стременах. Брязкіт шабель об стремена, пирхання коней, курява з-під копит. То Муравський шляхом іде на Вкраїну вісім тисяч татар, відважних молодців – по живий товар, ясир, по невільників для важкої праці на галерах та в руднях, по жінок молодих та дівчат для гаремів турецьких, по горе, сльози та кров України. Вже три тижні йде орда і веде її молодий