Шляхом бурхливим. Григорій Бабенко

виправдуючись, сказав другий козак, що його Панас називав Недайводою. – А хто тебе так обскуб, отамане? Здається, у тебе і жупан був, і чоботи, а тепер як жебрак який прийшов сюди? А це що за кацап та хлопець?

      – От що, хлопці, – сказав Глек, – приготуйте поснідати, а я тим часом розповім вам, що зо мною було, може, ви не такі дурні будете, як я досі. А ти, Грицьку, йди, постій на варті коло берега, бо нас тут можуть накрити, як перепелів сіткою.

      – Що, хіба залили за шкуру сала слобожани?

      – Ні, не наші. Москалі, матері їхній ковінька.

      – А сам з кацапом прийшов?

      – Цей кацап теж ухопив шилом меду. Укупі в колодках сиділи у в’язниці. А ти чого ж, Грицьку, не йдеш на варту?

      – Та послухати хочеться!

      – Іди, іди… А то від піддячого або од воєводи наслухаєшся такого, що й у пеклі холодно стане.

      Грицько скинув рушницю на плече й пішов стежкою до річки. Панас підкинув хмизу в багаття, збігав по воду і згодом веселий димок піднявся з ями і закучерявився серед коріння зламаного дуба, а над вогнем на триніжку повиснув великий казан.

      Дорош ліг під кущем і з-поза куща розглядав козаків. Всіх їх, крім того, що пішов на варту, та Павла Глека було п’ятеро, всі були молоді, крім одного сивовусого дядька, якого зачепив Панас, коли втікачі прийшли до табору. Це був кремезний козарлюга з довгим оселедцем, що він його закладав за праве вухо; люльку, видно було, козак не випускав з рота; через лоб до самого носа в нього йшов великий шрам; шрам пересік брову, підтягнув віко лівого ока, воно вип’ялося трохи далі, ніж праве, і через це здавалося, наче він чомусь дивувався своїм лівим оком, тим часом як праве сиділо глибоко під бровою й горіло насмішкуватим вогником.

      Другий, Недайвода, був здоровий парубок з величезними, товстючими руками. Дорошеві спало на думку, що такими руками він міг би й сам перетягнути батьківського човна через греблю.

      Третій – Панас – хлопець років вісімнадцяти, смішливий і гарний, як дівчина. Він дивився у рот отаманові, сам роззявивши рота, як грак літньої жаркої днини, і видно було – тільки й чекав хвилини, щоб залитися реготом, хоч оповідання отаманове було не таке, щоб звеселити козацьке серце. Один з двох останніх був або ноґаєць, або татарин, жовтий обличчям, косоокий і вилицюватий, а другий з таким білим чубом і бровами, що вони здавалися сивими на його червоному обличчі. Звали його Сметана, і він справді був наче вимазаний у сметану.

      – …І закував мене той москаль Стрешня і руками, і ногами у колодки. Думав, сам зроблюся колодою. Спасибі, визволив піддячий: звільнив руки від колодок, а то б пропав. Я думав, піддячий добра людина, а він, катюга, ледве не спалив мене, як мордував у в’язниці. Он ба, – засукавши холошу, показав Глек праву литку, що обпалив віником Микита, – віником сучий кацап підпалював.

      Коли Глек розповідав, як Дорош визволив його та холопа з в’язниці, Панас таки діждався своєї хвилини й зареготав на весь ліс так, що навіть коні пана Донця покинули пастися, підвели голови й подивилися на козаків, а старий вийняв люльку з рота, чвиркнув і сказав:

      – Жвавий