Шляхом бурхливим. Григорій Бабенко

куди плисти, – спитав Дорош, – угору річкою чи вниз?

      – Униз.

      – Діла не буде: там гребля.

      – Перетягнемо човна через греблю. Я тепер підхарчувався трохи.

      Втікачі з хлопцем сіли в човен і попливли, прямуючи до греблі.

      Запорожець сидів з веслом на кормі, москаль сидів посередині човна, а Дорош попереду. Коли вони пливли повз те місце, де вилізла жінка, Дорошеві здалося, наче щось забіліло на березі.

      – Відьма! – сказав він. – Вона ще досі лежить на березі.

      Запорожець повернув човна і пристав до берега. На березі ницьма лежала жінка. Глек підійшов до неї, став навколюшки і перевернув горілиць. Жінка не ворухнулася. Глек розірвав їй на грудях сорочку і притулив вухо до серця. Серце не билося. Жінка була мертва.

      – А может, она і в самом дєлє вєдьма? – сказав холоп. – Может, у єй хвост єсть?

      Запорожець нахилився знову і помацав у тому місці де він сподівався знайти хвіст.

      – Ні, хвоста нема!

      – Значіт, нє ведьма. У вєдьми бєспрємєнно хоть малєнькій хвост, да єсть. Зря сожглі бабу!

      Дорош довго ще обертався назад, коли вони знову попливли річкою. Йому здавалося, що він усе ще бачить на березі тіло спаленої жінки. На греблі не було нікого, коли втікачі підпливли до неї, і човен тицьнувся носом у хмиз, що ним була вкрита гребля. Вони вийшли з човна і потягли його через греблю. Запорожець марно покладав надії на свої сили: човен був важкий, і утрьох, з безсилим холопом та малим хлопцем, видно було, перетягнути човна через греблю не вдасться.

      Не знаючи, що робити, втікачі, заморившись, мовчки стояли коло човна. Раптом зовсім близько від них почулися звуки п’яної пісні:

      – Ой, у Лузі Базавлуці, там стояв курінь бурлацький,

      Там був-пробував Кішка Самійло, гетьман козацький,

      І мав він собі товариства сорок чоловіка… – співав чийсь дужий і трохи хрипкий голос.

      – І мав він собі товариства сорок чоловіка…

      – Стій! – спинив сам себе співець, перервавши пісню. – Що то за люди? Та ще й з човном! Що це ви, добрі люди, греблею човном пливете?

      До втікачів підійшов кремезний козак і став заглядати в обличчя то запорожцеві, то холопові.

      – Не наські. А це – кацап. З Бабаїв чи що?

      – З Бабаїв.

      – Хе-хе! Це я жартуючи сказав «з Бабаїв», а влучив. Вперше чую, щоб з Бабаїв та на Лопань рибалити приходили. А рибка таки в вас є… – сказав він, намацавши у човні коропів, що наловив Дорош, – добрий коропина! А все ж не те, що раніше було, як ми сюди на слободи прийшли. Було, як іде напровесні риба, вода аж клекотить від неї, постановиш отак у воду весло, – продовжував він, узявши з човна весло і ставлячи його сторч, – так отак весло сторч стоїть у воді, рибою держиться. Он як було… А тепер не те, повиловили рибу…

      – Підсоби, друже, човна перетягти через греблю!

      – Це можна. А ну, берись!

      Козак був дужа людина, і це відразу помітно було з того, як човен з його допомогою поповз по греблі.

      – Тут! Стоїть!