Шляхом бурхливим. Григорій Бабенко

визволителів татар. І його ворогування з запорожцями стало в зовсім іншому освітленні. Він згадав, що винуватий був він сам, що запорожець захищав старого Журавля і в чесній бійці один проти трьох ненавмисне убив Гусєва; він згадав, як бив запорожця у в’язниці, коли той не хотів лізти в колодки. Його здивувало, як такі прості і ясні гадки не приходили йому в голову, поки він сам не попав у неволю. А попереду – довгі роки цієї тяжкої безпросвітньої неволі.

      Татари, що лишилися коло бранців, посідали на коней і погнали бранців на південь, уникаючи великих доріг та осель. Коли стало світати, татари знову заховалися в лісі, нагодували бранців пшоняною кашею, підмащеною кінським лоєм, і завалилися спати, поставивши коло бранців вартового з луком в руках. Чотири ночі йшли так татари, держачись Муравського шляху, але не виходячи на нього й не розпалюючи багаття, поки не вийшли за межі Слобідської України. Тоді вони вийшли на шлях і спинилися в байраці, де був струмок чистої води. Не всі бранці добрели до цього місця: приказного Семенича та ще одного москаля, що був ранений у бійці, татари побили, бо у них не було сили йти далі. Довго у вухах Дорошевих стояв передсмертний крик дячка, коли татари рубали його щаблями.

      Коні татарські, хоч і йшли ступою, але йшли досить швидко, і бранцям, та ще із зв’язаними руками важко було поспівати за ними. Дорош так заморився, що думав вже, що і його, як приказного та москаля, доб’ють татари. Але його завжди підбадьорював Глек і, що було Дорошеві дивно, Стрєшньов. Глек і Стрєшньов йшли завжди поруч, завжди тихо балакали між себе і ніхто б не повірив, побачивши їх укупі, що вони вороги і ще днів два-три тому згодні були перегризти горло один одному.

      Глек розумів татарську мову і прислухався до татарських балачок, але сам ніколи не виказував, що розуміє їх, зі свого боку, він зацікавився, чи розуміють татари по-українському, і чекав тільки випадку, щоб перевірити це.

      Татари не кували своїх коней, але на копитах у деяких з них прив’язані були ремінцями якісь чудернацькі підкови з бичачого рогу. Якось Глек побачив, що в одного коня розв’язалися ремінці на такій підкові. Він, не дивлячись під ноги коневі, сказав татаринові:

      – Гей, ти, бусурмене, підкову загубиш!

      Татарин не звернув ніякої уваги на Глекові слова і рушив з місця з неприв’язаною підковою, і тільки згодом, помітивши це, прив’язав ремінцями свою недоладну підкову. Другого разу Глек обізвав татар свинями, коли вони їли кашу, але ніхто з них навіть не ворухнувся. Це було ризикувате діло, бо обізвати татарина свинею в той час, коли власні руки зв’язані арканом, – все одно, що скуштувати татарського нагая, а то й шаблюки. Татари, мабуть, думали, що ніхто з бранців не розуміє їхньої мови, і через це балакали поміж себе, не звертаючи на них уваги. З їхніх балачок Глек довідався, що вони йдуть до якогось байрака чи балки недалеко від Мурав-ського шляху, де був їхній кіш, і що до кошу лишилося не більше як одна ніч дороги.

      Після наскоку всі татарські загони з ясиром та награбованим добром мали