Шляхом бурхливим. Григорій Бабенко

у Дениса Журавля. Та ще й не простих кацапів, а дітей боярських.

      Наливайко розповів винникові про пригоду козака з москалями й погоню.

      – Так… – протягнув винник, навіть свиснув трохи. – Але ж москалі грабували пасіку? Чого ж лякатися? – він насмішкувато подивився з-під своїх сивих суворих брів на козака. – Чого ж лякатися? Воєвода розбере діло по правді.

      – Мабуть. Розбере так, що не встигнеш і люльки викурити, як в Білгороді у князя опинишся. Спасибі за воєводину ласку. Наслухався я про московську правду від отамана.

      – А що ж Денис?

      – Має думку поскаржитися полковникові на грабіжників.

      – Нічого з того не буде.

      – Я й сам так казав йому. Не буде ваш полковник сваритися з воєводою за Дениса.

      – Не кажи так про Донця. Він справедливий козак! – втупився за полковника Наливайко.

      – Всі вони однакові. Поки простий козак – козак як козак, а в старшину виліз – йому плюнути… пики не дістанеш, – сказав запорожець, скоса глянувши на Галю.

      Раптом залився гавкотом на когось Бровко і, зірвавшись з місця, кинувся до лісу.

      Трохи згодом в супроводі Бровка вийшов кремезний чоловік з торбою за плечима і з великим ціпком у руці. Він був у постолах, але з торби виглядала халява рудого чобота. Бровко злісно кидався на нього, одначе чоловік, мабуть, добре знав собачі звички (кусати не людину з ціпком, а самий ціпок) і через це спокійнісінько йшов через галявину, тягнучи позад себе ціпок, а Бровко аж розривався, хапаючи кінець палиці, що волочилася, підскакуючи, по землі.

      Подорожній підійшов до компанії і спинився кроків зо три від неї.

      – Добридень! – привітався він, знявши бриль.

      – З неділею!

      – Спасибі! – відгукнувся Наливайко. – Та цить, чортів собако! Слова не дасть сказати.

      Дорош підняв з землі хворостину, і собака огризаючись одійшов від подорожнього.

      – Хліб-сіль! – знову сказав подорожній, кинувши око на пляшки та страву, що стояли перед козаками.

      – Прошу сідати! – ввічливо сказав Наливайко і посунувся, щоб дати місце гостеві.

      Гість сів, перехрестився, випив чарку горілки, що налив йому Наливайко, і закусив. Розмова обірвалася. Всі мовчки дивилися на подорожнього. Він узяв кусень кабанятини і став повільно їсти, одрізаючи невеличкі шматки. Був це худий чоловік з орлиним носом. Очі в нього сиділи глибоко під бровами, а брови, чорні й густі, понависали над очима, як розшарпана вітром стріха. Йому було не більш як сорок років, а то й менше, але голова була зовсім сива. Козаки були вже добре на підпитку, але всі вони помітили якийсь сум в очах подорожнього Такий сум буває тільки у людей, що перенесли якесь надзвичайне і до того ж довге горе, що перевертає все життя, руйнує надії, мрії й здоров’я, а замість них залишає в очах тільки цей невимовний сум. Подорожній випив і другу чарку, а від третьої відмовився, попоїв ще трохи і подякував компанії за ласку.

      Бакаляр був дуже цікава людина. Йому давно кортіло спитати цього чоловіка, відкіля він і куди йде, але проста чемність не дозволяла йому розпитувати подорожнього, поки той їв. Але коли той витер вуса, з’їв