Тричі не вмирати. Наречена. Олег Говда

з рук Орлова і штовхнув її до побратима. А та відразу впала на коліна й обняла козака за ноги, притискаючись щокою до чобіт. – О… Гарненько подумай, перш ніж її присягу приймати. Щоб потім не чухатися.

      – Гаразд… – Куниця допоміг дівчині підвестися. – Для початку заберемося кудись подалі від цього місця. Там і закінчимо розмову…

      «Почекай, отамане… – несподівано пролунав у думках Тараса радісно-розгублений голос Примари. – Спершу попрощаємося… Здається, мій термін служіння закінчився…»

      – Геть як у казці. Ліворуч підеш – коня втратиш, направо підеш – дівчину знайдеш… – реготнув Василь. – Що ж так не вчасно? Невже почекати не можна? Бачиш: який тягар наш отаман собі придбав? Не на власному ж горбу її перти? Степан розсердився – і під сідло нізащо не встане…

      – Що поробиш, там нагорі краще знають. Та й отаман Терн-Кобилецький не на весь вік конем до нас наймався… – не підтримав опричника Куниця. – Прощай, коли так… Як воно говориться – земля пухом?

      «Не має значення, які слова сказано при розлуці, – відповів той. – Важливо, що при цьому думають… Спасибі, на доброму побажанні… Зніми вуздечку, отамане Куниця, і відпусти мене…»

      – А це непогана думка! – несподівано заметушився Степан, хитро посміхаючись. – Давай я зніму… Так би мовити, на правах першого господаря… Тим більше, що у нашого отамана руки зайняті… – і Небаба швидким кроком попрямував до Примари.

      Сивий кінь витягнув йому назустріч шию і нетерпляче пофоркував, ніби чарівна вуздечка раптом стала для нього нестерпно важкою.

      – Бувай, отамане… – шепнув стиха Степан. – І до зустрічі. Замовте там за нас слівце, при нагоді.

      Потім одним рухом зірвав вуздечку з голови Примари і… ледве встиг підхопити, падаюче на землю сідло.

      – Диявол! – вилаявся, коли важка кульбака боляче вдарила його твердою лукою по пальцях ноги. – Допоміг би, Василю, чи що? – пробурчав невдоволено, кладучи сідло на траву. – У тебе ж руки не зайняті…

      – Звідки я міг знати… як воно станеться. Я ж лише чув вашу історію, а на власні очі не бачив…

      – Гаразд, не бери в голову. Це я зопалу бовкнув… – махнув недбало рукою Степан, наближаючись до шаманки, що міцно вчепилася в рукав Куниці. Дівиця з переляку навіть на наготу перестала звертати увагу, боячись хоч на мить випустити з рук жупан свого захисника.

      – Цікаво, це хто ж з вас кого в полон взяв? Знаєш, як у тій поговірці… «Хлопці, я татарина упіймав. То веди до нас! Не можу. Він не пускає», – промовив насмішкувато Небаба. А коли бусурманка повернулася на його голос, ще раз махнув рукою. Та так вправно, що затиснута в руці чарівна вуздечка впала точно на голову шаманки.

      Мигнуло – і біля оторопілого з несподіванки Куниці била копитом золотиста кобилиця. Зі знайомо збитої в ковтун пшеничною гривою і такої ж масті розкішним, шовковистим хвостом.

      – Бодай тобі! Ти що вчудив, безсовісний?! – обурився Тарас. – Зараз же зніми…

      Орлов хмикнув, хотів зауважити,