Тричі не вмирати. Наречена. Олег Говда

в наступну мить кульбака була вирвана з рук шаманки Степаном, що як ошпарений схопився на ноги. – Дай сюди! Сам подивлюся! – і додав дрижачим від хвилювання голосом: – Друзі! Якщо не помиляюся, то ми знайшли… те, що шукали… І ще… Не гнівайся, Тарасе, але думаю, що полонянці краще не бачити нашу знахідку…

      – Пропонуєш вбити її? – звів брови Куниця.

      – Навіщо? – у свою чергу здивувався Степан. – Давайте зав’яжемо їй очі та й відведемо вбік…

      – Дивуюся я тобі, друже чарівник, – скривився Куниця. – А дурнішого нічого придумати не міг? Або ти вкрай забув, що Галлія шаманка і в знанні магії набагато сильніша за тебе… Тож бачити може не тільки очима, і не тільки крізь морок… Про що ти, як я помітив, все ж здогадався… – Тарас недвозначно вказав поглядом на свої шаровари, котрі надів побратим взамін вичаруваних.

      – Це ви про що зараз? – підозріло подивився на Небабу Орлов. – Хто і що може?

      – Не бери в голову, – поквапно відмахнувся той. – Краще подай ніж, подивимося, що Тимофій Куниця від чужих очей під сідницею ховав?

      Під час сумбурної розмови дівчина тільки кліпала, здивовано поглядаючи на чоловіків, що так несподівано розхвилювалися через її нехитре бажання поправити підкладку старого сідла. Але, почувши ім’я Тимофія, охнула і мимоволі зробила крок убік Небаби.

      – Що таке? – моментально зреагував опричник. – Знаєш про це? Чула?

      – Про реліквію?.. Котра ґяурам дісталася?..

      – Саме. Розповідай, що тобі про це відомо? І звідки!

      – Ну, як же… – не стала огинатися і доволі охоче пояснила шаманка: – Ще взимку біля всіх наметів і кибиток глашатай прокричав, що того, хто знайде заховану козаком Тимофієм Куницею священну реліквію, котру шайтан викрав у Аллаха і подарував ґяурам, султан обсипле золотом і назве єдинокровним братом.

      – Оце молодці, бусурмани голомозі. Бачили, як справу повернули? – захоплено прицмокнув Орлов. – А нашим боярам аби таємницю зберегти… Замість того, щоб усім світом шукати подаровану православному люду святиню.

      – Думаєте, чому в цьому році по ясир йде не два-три стійбища, як зазвичай, а майже вся Кримська орда зрушила зі своїх кочовищ? – продовжила дівчина. – Триста тисяч шабель! А з ними п’ятдесят тисяч добірних сипаїв і яничар з Високої Порти. Кращих воїнів Сонцеликого султана… Така сила в лічені дні змете всі козацькі заслони, перемеле в прах будь-яке військо, тим паче – нашвидкуруч зібране ополчення ляхів, а потім – стрімкі півсотні розлетяться по всьому краю – і селище за селищем, хату за хатою перетрусять і обшукають кожен закуток. Чи знайдуть реліквію чи ні – не знаю, але в тому, що в тутешніх місцях не залишиться жодної живої душі, окрім тих, що будуть у сирівцях, можна не сумніватися.

      – О-хо-хо… – зітхнув Куниця. – Невеселу картину ти намалювала, Галлія. Не знаю навіть спасибі тобі сказати, чи відразу голову зрубати…

      – Роби як знаєш, але подумай ось над чим… – гаряче зашепотіла дівчина, пожираючи козака величезними очима. – Ти можеш врятувати свій