Тричі не вмирати. Наречена. Олег Говда

несподівано гаряче заговорила шаманка. – Отаман – сильний чарівник! Він не тільки мене, він – Духа вогню переміг! Такому прислужувати не соромно!

      – Товариші ми всі… – навіщось почав пояснювати Тарас.

      – А дівчина, схоже, не жартує, пане відьмак, чи то пак – пане отаман… – зауважив сільський староста. – Сильнішої клятви не придумати. У бусурман з похованням строго. І хоч кінь кобилі не товариш, а – гм, брат… я би не став ось так відразу відмахуватися від її присяги… Довговолосих, які тільки для втіхи, довкола хоч греблю гати, а таку – з розумом і знаннями, не на кожному базарі купиш…

      – Ти йому – стрижене, а він тобі – голене… – насупився Тарас. – Скільки можна одне і те саме торочити? Сам краще відірви очі від її голої дупи, а то ні про що інше, як про блуді, думати не можеш. Забув, як просив захистити від її чар? Ну, а що роздягли дівку похапцем, так у бою різне трапляється… Кольчуга чи панцир – і то інший раз злітають. Шабля не питає: по сорочці чи по поясу лезом черкнула? Тільки запитай, тобі будь-який козак розповість: як без шароварів не тільки з ліжка чужої дружини тікати доводилося, але і з ворогом рубатися. В правій – шабля, а в лівій – штани… До речі, знаєш, чому в шароварах така широка матня? А щоб, коли вони на литки сповзуть, бігати не заважали і крок не укорочували…

      – Підчепив старого… – незлобиво посміхнувся упир. – Твоя правда, пане отаман… Будь-яка тварина Божа слабка і догоджає своїм бажанням. Дійсно шкода мені стало, що такий ласий шматок з рук вислизає. Але не з тієї причини, що ти по молодості літ подумав. Не забувай, я хоч і схожий на вас зовні, а все ж – не людина. Просто в молодої дівки сили життєвої більше. І віддає вона її щедро, не опираючись… Це не воїн, який до смерті, до останнього подиху за життя чіпляється… Чого лукавити: захотілося шаманку собі залишити. Вона б мені рочків двадцять, не менш, скинула… Але, якщо дівка обітницю вірності тобі дала – то навіть вмовляти не стану. Повір старому упиреві, що таки в біса трохи пожив на світі: у далекій та небезпечній дорозі і крива ковінька підмога…

      – Слухай, старий… – підійшов ближче до упиря Василь. – А чого це ти так заповзято нам її нав’язуєш? Чи не гадаєш часом, спійманою нами ж, дівчиною розрахуватися за надану селищу допомогу?

      – А так-так… Дякую, що нагадав… – посерйознішав староста і низько вклонився всім трьом. – Земний уклін вам, витязі. І нехай Господь не вважає цей вчинок за гріх. Хоч ми й іншого Володарем називаємо, а все ж – не чужі. А щодо плати, то вибачайте. Немає у нас ні золота, ні самоцвітів. Самі розумієте – мертвим вони не потрібні.

      – Ага, приблизно чогось такого я і чекав… – покивав Орлов. – Що люди, що нелюдь – кожен норовить до Раю на чужому горбі в’їхати.

      – Щира правда. Інший норовить ще і всістися зручніше, та батогом підганяє… – не образився староста і продовжив, як ні в чому не бувало: – Моя платня буде ціннішою. Я дам пораду…

      – Угу, – тепер уже не втримався від кпину і Небаба, продовжуючи міцно тримати за зв’язані зап’ястя принишклий