Тричі не вмирати. Наречена. Олег Говда

яким затягують віконні отвори в бідніших селищах, а навіть і в передмістях.

      Судячи з метушні та відчайдушного жіночого лементу, що здійнялися в ту ж мить, як тільки-но жителі запримітили загін бусурман – людоловів тут не чекали. А значить, здобич ординцям повинна перепасти знатна! Захоплені зненацька жителі села і самі не втечуть і добро заховати не встигнуть.

      «Як в’їдете в село, скачіть, не зупиняючись, уздовж вулиці, до крайньої хати! – почули в думках Степан з Василем раду Куниці. – Там мене побачите! Біля старої груші…»

      – Воістину розумною людиною було колись зауважено: «Кожному своє…» – пробурчав на вухо Небабі Василь Орлов. – Ми тут з тобою, друже чарівник, можна сказати, своїми життями ризикуємо. В поті чола і не шкодуючи живота, мозолі натираємо – а запорожець, як зазвичай – груші трясе. Все-таки немає в світі справедливості… Особливо, коли голова порожня. А покійний батько, царство йому небесне, хотів мене на диякона вивчити. Стояв би я собі в церкві, на крилосі, та співав на славу Господа нашого… Краса і спокій душі… О! Що за диявол?! – опричник мало не прикусив собі язика і не перелетів через голову товариша.

      А той і сам дивом втримався в сідлі, коли Примара на всьому скаку раптом зупинився, пробороздив землю передніми копитами, не доскакавши до заповітної груші добрий шмат вулиці.

      – Здурів, отамане?! – вигукнув обурено Небаба, хапаючи коня за пишну гриву.

      «Далі самі йдіть… – вибачливо пробурмотів Примара. – Мені туди не можна. Святе місце. Я хоч і прощений, але гріхів надто багато зробив… Так швидко не очиститися».

      – Ось тобі й маєш… Знову наш Тарас щось вичудив, – покрутив головою опричник. – От же ж, Степане, послав тобі Господь побратима, а мені – товариша. Саме про таких люди і кажуть, що за ними на вербах золоті грушки ростуть.

      – Про грушки потім, друзі… – кинувся до них Куниця. – Ставайте отут, збоку і наперед не пхайтеся. Просили господарі їм не заважати. О! Зараз почнеться!..

      А в село, з вереском і оглушливим свистом, розкручуючи над головами аркани, виглядаючи жадібними очима здобич, уже влітав перший десяток верхових.

      – Ми що, так і стоятимемо? – збуджено вигукнув опричник.

      – Поки потреба не виникне… – підтвердив Куниця. – Не квапся… Наш час ще не настав. Тутешній староста настійно просив не плутатися під ногами. Вдоволимо прохання нечисті. Заодно подивимось: на що упирі здатні… Різне може трапитися.

      В Орді здавна заведено підбирати в кожну сотню коней приблизно рівної статі, щоб вершники трималися разом, а не розсипалися в бою і не розтягувалися ниткою по степу, коли більш жваві скакуни випередять повільніших. Але і вершники теж різні. І як не підганяли своїх коней найсильніші і рослі, а значить, і найважчі – невисокі і худорляві товариші завжди і всюди встигали першими. Інший раз, залишаючи далеко позаду основну частину загону. Особливо, коли погоня була затяжною, завзятою і, буцімто, безпечною.

      Татарин, котрий мчав поперед