Тричі не вмирати. Наречена. Олег Говда

тільки пальці Небаби відпустили заповітну кульбаку, а руки дівчини напружилися, готуючись прийняти її, вихор миттю виріс у половину людського зросту, метнувся поміж ними, підхопив сідло і помчав геть. З кожною миттю збільшуючи швидкість.

      – Босоркун! – закричав Куниця, примруживши праве око і розпізнаючи нечисть. – Чорт-вихор! Тримайте його!

      Але і без команди отамана Василь уже змахував крилами, злітаючи в небо, а Небаба, в тілі гепарда, нісся слідом за степовим чортом величезними стрибками. Навіть Галлія, і та щось шепотіла, простягаючи слідом за вихором руки і ніби струшувала воду з кінчиків пальців.

      – Лісовик, допоможи! – не придумавши нічого кращого, згадав про лісового знайомця Тарас. – Допоможи піймати нечистого! Довіку вдячний буду! Яку завгодно послугу зроблю.

      – Вибач, людино… – відгукнувся глухо лісовий господар, немов крізь товщу листя, не з’являючись на очі. – Якби реліквія допомагала тільки людям проти людей, я з радістю побігав би з вихором наввипередки. І хоч його ще нікому і ніколи зловити не вдавалося, – спробував би це зробити… Але, ти і мене зрозумій – дар архістратига і проти нас величезну силу має. Тобі я вірю, а як розпорядиться міццю реліквії той, кому ти її вручиш? Або його спадкоємець? Ні, Тарасе… не допоможу. В руках у нечисті вона безпечна. Нікому не допоможе, але й не зашкодить. Тож, вибачай, відьмаче, але в таких справах – кожен про свій рід дбає…

      – Не можу… – безсило опустила руки Галлія і схилила голову. – Щось набагато сильніше за мене захищає шайтана… Вбий мене, отамане. Я підвела тебе і немає мені прощення.

      – Та ти тут з якого боку?.. – відмахнувся роздратовано Куниця. – Робити мені більше нічого, як зі злості бабам голови рубати.

      А в наступну мить, на галявину, гублячи з пащі рожеві клапті піни, ледве виповз цілковито виснажений гепард і звалився зі стогоном ниць на землю, після чого озвався слабким, захеканим голосом Степана.

      – Вибач, брате… Упустив я його… Надто вже швидким… чорт виявився. Вибач…

      – Ага… а тепер ти теж запропонуй стратити себе, – гаркнув на нього Тарас. – Збожеволіли ви всі, чи що?.. Сподіваюся, хоч опричник розумнішим буде.

      – Обов’язково буду, – відгукнувся Василь, зі стогоном сідаючи біля вогнища. – Життя на царській службі до всякого привчає. Хоча, можеш мені повірити, Іван Васильович не забув би за таке парочку голів з плечей зняти. Для науки іншим слугам… Не дарма ж його Грозним прозвали. Але не все в нашій владі. Мов крізь землю провалився нечистий.

      – От навіжені… Та у нас всього чотири голови… Довелося б, для остраху, відразу переполовинити загін. А з ким після раду тримати? – вимучено посміхнувся Куниця. – Краще скажіть, що далі робити, братці?

      – Є, ні… Ти отаман, голова… тобі і вирішувати, – знизав плечима Степан і несподівано звернувся до дівчини: – Галлія, прикрий нас з Василем хоч чим-небудь. Бачиш, одяг весь розлізся. А голяка – незручно якось, від важливих думок відволікає, а мій морок для тебе, що серпанок.

      – Уже, –