Тричі не вмирати. Наречена. Олег Говда

хана за наказами.

      – Тут десь поруч, трохи лівіше, повинен бути невеликий байрак, – підказав аталик.

      – Ні, – рішуче відмахнувся Салах-Гірей. – Навіщо? Ховатися нам немає від кого. А довго чекати не доведеться. Переправимося на уруський берег ще цієї ночі… – глянув на десятників і віддав наказ: – Вислати до броду розвідників. Виставити дозорних. Решті – відпочивати. Коней розсідлати і напоїти. Води не шкодувати. Річка поруч. Вогонь не розводити. Чекаємо настання сутінків. Усе. Аллах з нами.

      – Аллах з нами…

      Десятники низько вклонилися і розсипалися по загону, а незабаром тільки з висоти пташиного польоту можна було помітити серед зів’ялої трави чотири сотні дрімаючих коней і дві – людей.

      Юний хан розлігся горілиць на розстеленому слугою килимі, підклавши під голову м’яку подушку, а поруч – на гарячу, як натоплена піч, землю – присів аталик.

      – Хочеш ще щось сказати, Кучум? – зауважив нерішучість на обличчі старого воїна хан. – Говори. Мої вуха завжди відкриті для твоїх слів.

      – Навіть не знаю, як пояснити… – почав той. – Тим паче, що я сам радив звернути чамбул до Тивільжану…

      – А тепер твоє рішення змінилося?

      – Не подумай, світоч очей моїх, ніби в душу старого воїна закрався страх і що я вірю передчуттям більше ніж розуму. Але тривожні думки виникають не на порожньому місці, а виписані по моїй шкурі козацькими шаблями.

      – Ні мій батько, ні я сам ніколи не сумнівалися в твоїй хоробрості, шановний Кучум. Що ж стосується твого досвіду, то довго доведеться шукати в наших степах багатура, котрий знає про хитрощі запорожців більше ніж ти. Кажи, що турбує твій дух?

      – На Тивільжанську переправу не можна йти, повелителю. Там нас чекатимуть!

      – Ну і що? Ти сам розповідав, що козаки ніколи не тримаються великими загонами. Так чим нам перешкодить жменька ґяурів? Виріжемо стільки, скільки зможемо, а інших – візьмемо в полон. Нам потрібні сильні раби…

      – На жаль, це не так легко зробити, достойний Салах-Гірей. Козаки добре озброєні і до бою звичні. Багато твоїх воїнів загине. Тоді як старий хан найбільше пишався би сином, якщо б той і ясир багатий привів, і загін зберіг. Як і личить істинно великому воїнові. Тому нам слід не влізаючи у бійку, непомітно перебратися на лівий берег і захопити зненацька якесь селище. Не бідне, але і не дуже велике. А якщо з запорізьким дозором зчепимося, – непомітно підібратися не вдасться. Нас усюди будуть виглядати. Седмиці дві по байраках доведеться таїтися, доки тривога стихне. А загін не брав припасів на тривалий похід… Але і це ще півбіди. Якщо козаки помітять нас, то пропустивши зараз, можуть перестріти на зворотному шляху. Коли ми з ясиром повертатися будемо. Ось тому я і вважаю, що краще обійти переправу стороною. Вище за течією, в двох кінних переходах, є ще один брід. Він не такий зручний, як Тивільжанський, зате про нього мало хто знає, а значить – і стережуть не так ретельно. Тож, якщо буде на те милість Аллаха, там ми перейдемо річку непоміченими.

      Салах-Гірей розумів,