Тричі не вмирати. Наречена. Олег Говда

було вгамовано і процес поспішного поглинання їжі перейшов у стадію повільного і вдумливого пережовування. – Минулої ночі мені знову наснився батько… Тепер я точно знаю, що він живий і ховається десь неподалік від того місця, на якому небесний архістратиг вручив йому священну корогву. Думаю, нам слід не зволікаючи, розшукати його.

      – Відшукати батька – свята справа, – погодився опричник. – Більш того, синівський обов’язок. Але… вважайте мене тупою колодою… я не збагну, чим це допоможе в пошуках викраденої реліквії?

      – Точно не знаю, – щиро відповів Куниця. – Тільки не вірю я, що все так просто. Батько багато чого бачив і життєвою та військовою кмітливістю міг багатьох за пояс заткнути. Не міг він не здогадуватися, що коли вороги дізнаються про реліквію, то, після звістки про загибель Тимофія Куниці, в першу чергу підуть до рідних. Ні… Батько мав щось хитріше придумати, ніж відіслати ангельську хоругву додому, навіть заховавши її у стару кульбаку. І так дивно, що досі нікому не прийшло в голову випатрати сідло.

      – Може, тому й не прийшло, – заперечив Орлов, – що й інші, як ти, вирішили, ніби такий вчинок надто безглуздий?

      – Ну, добре, нехай. Але ж всі ці речі могли просто не потрапити до Михайлівки. Ті самі товариші батька, котрим він їх вручив, могли і самі згинути. Мало яке лихо чигає на людей у Дикому Полі?

      – Значить, іншого вибору не було. Довелося ризикнути…

      – Ось-ось… – кивнув Тарас у такт своїм думкам. – До чого я і веду. Достеменно нічого невідомо. І поки батько сам не розповість, що і як трапилося, ми – можемо тільки гадати.

      – Добре, – погодився Небаба. – Знаєш, де шукати те місце? Бачив уві сні якісь характерні прикмети? Зможеш розпізнати?

      – На жаль… – похитав головою Куниця. – Але, впевнений, що як зуміємо відшукати когось із тих козаків, хто був з моїм батьком в останньому бою, – вони нам його вкажуть.

      – А цих де шукати?

      – Де ж іще шукати запорожця, як не в Січі? – знизав плечима Тарас. – Там або їх самих застанемо, або щось дізнаємось.

      – Що ж… можна і на Січ махнути. Галлія хоч і не покійний отаман Терн-Кобилецький, Царство йому Небесне, але кобилка з неї нітрохи не гірша за Примару вийшла. За кілька днів домчить. Як вважаєш, дівонько? Впораєшся? – Небаба трохи глузливо легенько тицьнув шаманку ліктем у м’який бочок. – Жінкам все одно в Кіш дороги немає, а кобилці – ласкаво просимо.

      – Якщо пан отаман накаже… – спокійно відповіла та. – Але, мені здається, що скакати аж за пороги немає резону.

      – З чого б це? – поцікавився Тарас.

      – Бо кожен, хто може тримати в руках зброю, як тільки дізнається, що Орда рушила до Хотинської фортеці, поспішить під її стіни. Ось там ви і знайдете всіх, кого шукаєте.

      – Приємно, коли жінка не тільки гарна, але й розумна… – погодився з її доводами Василь. – Слушне припущення. А головне, Хотин до нас не тільки ближче, але й по дорозі… Подивимося, оцінимо обстановку. Ну, а не зустрінемо, кого шукаємо – рушимо далі.

      – Що ж, ось і вирішили… – плеснув по колінах Куниця. – Лягаємо спати,