Olya_#2. Володимир Худенко
Читать онлайн.| Название | Olya_#2 |
|---|---|
| Автор произведения | Володимир Худенко |
| Жанр | Историческая фантастика |
| Серия | |
| Издательство | Историческая фантастика |
| Год выпуска | 0 |
| isbn | 9780887157387 |
Оля ошелешено глипала крізь ядучий розмай індикації. Над нею схилились два обличчя, обидва дівчачі – одне чорношкіре і зеленооке, друге жовтооке, з «окінавськими» рисами… Юмі та Дженні… Рядові.
– Чому ти постійно так…
Оля повела млявим поглядом за різким надтріснутим голосом, і прямокутна прицільна марка приліпилась до рудоволосої голови…
– проінформувала марка.
Сержант стояла напроти лейтенанта, вона була червона як рак і говорила верескливо, ба навіть плаксиво:
– … ризикуєш, невже б я сама не…
– Сержанте Мартінес!.. – глухо одчеканив лейтенант, і Єва тут же примовкла.
– Займіть, будь ласка, свою капсулу.
Єва на мить заціпеніла, у темно-синіх очах блищали сльози. Але тут же сержант виструнчилась, опустила руки по швах і глухо одповіла:
– Слухаюсь, сер.
І опустилась у капсулу коло смаглявої зеленоволосої Нізи Гуахаро.
Обличчя Єви було незворушним, пустий невидющий погляд спрямований кудись повз Олю, і лише зволожені очі тьмяно поблискували в нерівному світлі десантного відсіка. Але ось і той блиск зник – десантниця активувала шолом-маску, немовби затулившись од усього на світі ядучим розмаєм індикації…
Тоді лейтенант зробив крок уперед і неголосно, стримано мовив до Єви:
– Ти молодець.
Та натомість опустила голову на руки, немовби їй стало недобре, так і сиділа. Зеленоволоса капрал легко поплескала її по обтягнутому штучною мускулатурою плечу – Єва на те ніяк не одреагувала.
А лейтенант підійшов до Олі – рядові одхилились од неї і зайняли свої капсули.
– Ну як ви?
Спитав він і тут же сам собі відповів:
– Я вас моніторю, нібито все в порядку.
Він виглядав чи то розгубленим, чи то зосередженим…
Оля ж лише мляво, спантеличено зиркала по секції – то на нього, то на сержанта, капрала, рядових…
– Одпочиньте трохи, – мовив Доусон і бозна за чим сам собі на те кивнув, всівся у свою капсулу.
Оля тяжко дихала і спантеличено глипала навкруг.
Мовчала.
У відсіку ще дужче потемніло, замерехтіло.
Почувся сухуватий голос Мануели:
– Сер, дозвольте звернутись, сер…
– Говоріть, мічмане, – зітхнув Кайл. – Чим порадуєте?
– Віддалились від войди, але… – вона мовила через паузу. – Словом – ми на прицілі. Якщо Руанда вгатить по нас ракетним виводком, нам кінець, прийом.
У відсіку запанувала тиша, світло ще дужче померкло.
– Ну що ж, друзі…
Лейтенант розвів руками і мляво всміхнувся.
Він не виглядав ні зляканим, ні стривоженим, скоріше – трохи зніченим.
Поклав долоні на коліна і змовк.
– Я ж казала, – іронічно