Olya_#2. Володимир Худенко

мовчанка і знов – молочно-пекельний погляд, липне.

      – Воно говорить до тебе, так?

      Оля ізнов ледь помітно моргнула, повела бровою.

      – Це так солодко, правда? Це страшно і солодко, правда? Несила йому противитись, воно жахає і манить, оце хворобливе збочення – лишень говорити з ним, Господи, лишень говорити… Його голос сліпить, мертвить. Лишень говорити з ним! Правда ж, Олю? Я знаю. Воно сама смерть, замогильна пітьма, глуха тиша липневої ночі.

      Оля ледве покривилась, і вовчий погляд поник, затуманився. І райдужне молоко поповзло по очах.

      – Я знаю, Олю.

      І він замовк.

      І тоді Оля сказала:

      – Сантьяго-де-Куба, так? Це був той чортів ром?

      Командор лиш кивнув.

      – Вкрай вороже, руйнівне середовище для ботів.

      Ізнов німий кивок.

      – І я не відкалібрувала рецептори…

      Оля мляво, неуважно всміхнулася, розвела руками – каштановий чубчик опав на поморщене чоло…

      – …належним чином… Ну так – боти мали би бути масивні, вельми масивні. Чому так? Де ви взяли наскільки технологічний крек?…

      Він стояв так само незворушно, розслаблено. Парадний мундир, іконостас орденів, розстібнутий комір кітеля… Рубіновий хрест «За евакуацію Катаріни» іскриться брунатно-рожевим. Але пузиристе сатанинське молоко між тим закисає в очах, холоне.

      – Просто… мої покровителі впливовіші за ваших, міс Рушді, – розводить і він жилавими худорлявими руками. – Не беріть у голову.

      – Я його деактивувала.

      – Я бачу.

      – Що далі?

      – Уб’ю вас.

      – Ні.

      Десантники зиркали то на Яня, то на Олю, тоді втупились у саму Олю – усі п’ятеро. Але Оля виглядала незворушною, навіть апатичною.

      Молоко ж в очах командора лиш раз загорілось та й згасло.

      – Пустите його?

      Янь ізнов лиховісно всміхнувся. Немов думка його розвеселила.

      – Із задоволенням.

      Кивнула Оля і знов активувала шолом – заходилась зосереджено вивчати кислотно-ядучі масиви даних із дисплейного забрала…

      – Плануєте заразити мене і катер?

      – Не знаю.

      Оля крутнула головою.

      – Креш, – мовила вона, зиркнувши на командора крізь щільний масив індикації. – Це симфонія руйнувань. Це досконалий, абсолютно, ірреально довершений патоген.

      Здавалось, вона промовила те із захватом.

      – Ось дивіться, – вона кокетливо повела вказівним пальчиком. – Давайте прикинемо, що він буде робити після активації на вахті космодрому…

      – І що ж? – кровожерливий усміх.

      – Номер раз, – грайливий усміх. – Він матиме допуски Руанди. Уже.

      – Звідки?

      – Від десантників і Асланоглу – їх він розчавить першими.

      – Заждіть… він підбере генні ключі?

      – У нього вже є генні ключі – ворушіть хоча б трохи мізками! – гнівливо просичала Оля. – Як вони, по-вашому, зливали дані без них? А дозатор, яким вони копирсались у нутрощах терміналу, по-вашому, функціонує без ключів геному? Дозатор приписаний до Руанди, як і вся решта,