Olya_#2. Володимир Худенко

він буде поводити себе, як його власник, – як людина, що мислить, хоча воно не може мислити, воно – примітивний організм, але воно дивним чином переймає на себе якості ураженої ним системи, і воно, це вже по-друге, комунікується між собою, кожен агент, кожний ланцюг коду абсолютно непередбачувано синтезується з іншим, утворюючи конструкт…

      Оля видихнула.

      – …високорозвинений руйнівний конструкт. Воно піде далі, і далі, і далі.

      Видих із ледь чутним стогоном.

      – Тобто якби воно заразило Руанду, то поводило б себе, як Руанда, що хоче заразити екіпаж, як хотіла б заразити, скажімо, абордажну команду… А тоді, як заразило б екіпаж, воно б поводило себе, як Руанда, укомплектована навіженим екіпажем, котрий жадає лише одного – рознести креш по всій Галактиці й куди завгодно далі. Не можна сказати, що креш МИСЛИТЬ, але що це таке, якщо не мислення? Не можна сказати, що креш має свідомість, але що це таке, як не свідомість??

      – Замовкни врешті!

      – Ні! Ні, довбаний вилупок!! Ні!!!

      Оля заверещала і струснула головою – шолом знов деактивувався, і на примружені світло-сірі оченята впали густі й закудлані каштанові пасма.

      – Ти знаєш, що він з тобою зробить?! Знаєш, blyad'??

      Вона шаленіла… Не вона – загнана в пастку вовчиця.

      – Він уб’є, знищить тебе найбільш жорстоко, найбільш нестерпимо болюче. Сидячи в тобі і вже ставши твоїм єством, він буде картати, і рвати, і нищити, мучити, рвати і рвати… Так він зітре тебе всього. Висмокче з тебе всі соки – всі дані, уміння, допуски, коди, ресурси, і пам’ять, і все, чим ти був, витравить, вип’є і виблює. Все…

      Вона аж ричала, сичала, хрипіла і клекотала.

      – Бо креш – це тотальна чума, пандемія, саме високотехнологічне зло, рекурсивна погибель.

      Людоїдські вовчі оченята нестерпно гляділи на Яня.

      – Задосить цієї мури, я хочу померти, – неуважний помах руки. – Капітане, у вас усе готово?

      – Давно.

      – Чекайте-чекайте…

      Янь розсміявся. Якось так кумедно, зовсім по-хлопчачому. Прикрив рот худорлявою рукою, прокашлявся.

      – Так, ви НАША, – спокійно мовив потому. – Яка фактура, Господи… І чому я не зустрів вас раніше?

      Він помовчав.

      – Але тепер усе дарма.

      Оля теж помовчала, немовби чогось очікуючи, а потім заговорила також абсолютно спокійно:

      – А найцікавіше тут те, що всі оці наші здогадки абсолютно безглузді. Бо ми просто не можемо знати, як себе поведе креш. Ну абсолютно. Він АБСОЛЮТНО непередбачуваний. І в цьому його головна особливість. Ви ж знали Кальонову, правда? – продовжила без усякої зупинки. – Бачили її?

      Янь якось… спохмурнів?

      – Так, я бачив Юлію Кальонову.

      – Бачили, як вона дихає? Чули її кашель?

      – Чув.

      – І думаю, ви знаєте, звідки це взялось?

      Командор мовчав.

      – Для решти, – Оля чи не вперше за всю розмову окинула швидким поглядом спантеличених десантників, – коротко поясню. Російська пропаганда тих часів придумала вкрай приголомшливу і драматичну