Olya_#2. Володимир Худенко
Читать онлайн.| Название | Olya_#2 |
|---|---|
| Автор произведения | Володимир Худенко |
| Жанр | Историческая фантастика |
| Серия | |
| Издательство | Историческая фантастика |
| Год выпуска | 0 |
| isbn | 9780887157387 |
Тоді ногу.
Тоді голову.
Канал був забитий людськими тілами. Тіла громадились одне на одному жужмом, вплітались в огидний клубок – там кисть, там стегно, там плече, спина, пасмо волосся… Деякі у фірмових комбінезонах General Biology біло-синьо-червоно-чорних, деякі в самих їх обривках, деякі зовсім голі. Біота струменилась у кожну шпарину між тілами, стінки венули ритмічно здригались, нагнітаючи потік, але страхітливий клубок майже не рухався, хіба неспішно, ледь-ледь подавався вперед…
– Ясно, – рівно проказала Мартінес.
– А як же вони сюди…? – спитала дещо отетеріла Оля.
– Мовчки, – одгукнулась Мартінес. – Занесло з якогось кластеру, як і нас… Під час розгерметизації чи ще до того. Захлинулись.
– Мартінес… – протягнув лейтенант у динаміках. – Слухай сюди. Залишайся на місці – я зараз спущуся нижче по розлому… Спробую обвалити цей канал абощо.
– Ні, сер! – поспішно озвалась десантниця. – Це небезпечно, я… Я щось придумаю – повертайтесь краще у човник.
Чи то Олі здалося, чи голос Єви ледь-ледь задрижав. Уперше за всю їхню божевільну мандрівку.
– Та що ти тут придумаєш… – неуважно заперечив Кайл. – Стінки там пробити – не варіант, назад ти не повернеш, та і часу немає…
– Я щось придумаю, сер.
– Замовкни і залишайся там! – гримнув лейтенант. – Я моніторю твій конект – він нестабільний. Човник маневрує в патоці, і ти в будь-який момент можеш від’єднатись, я зараз!
– Ні!
– Помовч!
– Я придумаю, придумаю… – забубоніла Єва, немов сама до себе.
Її голос дрижав.
– Стеж за параметрами скафандра!
– Придумаю, придумаю…
– Придумаю…
– Єво, що ви…
Сержант різко відштовхнулась назад.
Сніжно-біла прицільна марка прилипла до чиєїсь розпластаної спини, просто до потемнілого червоно-синього ромба General Biology на обірваному комбінезоні…
Повноцінного удару, як і тоді, не було, був лише широкий розмах руки і спалах напальників… і в’язка бордова хмара, що здійнялась від клубка трупів і тут же осіла, розсмокталась, розмилась у щільному потоці біоти…
Клубок подався. Не надто далеко, але біота немовби пробила в ньому діру і чимдуж ринулась туди…
Прицільна марка прилипла до чиїхось сплющених грудей…
Спалах напальників, хмара, біота…
Спалах…
Потік закрутився і поніс Олю в гущавину трупів та їхніх шматків. Вона билась об них, в’язла у них, виривалась із їхніх моторошних обіймів і знов загрузала, в’язла, тонула… Потік біоти ніс її стрімко вперед разом із трупами і їй стало здаватись, що вона от-от захлинеться, вона замахала руками, відштовхуючи від себе мерців, і лиш тоді зрозуміла, що сама керує скафандром, що Єви більше немає з нею…
– Єво… – видихнула вона розпачливо. – Сержанте! Єво!!
Але навкруг лиш гула пустота і метались покручені руки, спотворені лиця, мертві осклені погляди…
– Єво…!
Мерці