Шопоголік на Мангеттені. Софи Кинселла

пенсії?

      – Еммм… Я сходила до того незалежного консультанта, якого ви порекомендували.

      – А документи заповнили?

      Я неохоче зосереджуюся на розмові.

      – Ну, я саме обмірковую свої варіанти, – пояснюю я, прибираючи мудре обличчя фінансового експерта. – Ви ж розумієте, немає нічого гіршого, ніж у поспіху невдало інвестувати гроші. Особливо коли мова йде про щось таке важливе, як пенсія.

      – Цілком слушно, – відказує Дерек Сміт. – Утім, не надто довго розмірковуйте, гаразд? Гроші самі себе не заощадять.

      – Розумію! – озиваюсь я, ковтаючи капучино.

      О Господи, тепер мені стає трохи ніяково. Може, він має рацію. Може, варто мені вкласти ті дев’яносто фунтів у пенсійний фонд, замість купувати ще одну пару взуття.

      Одначе, з іншого боку, ну який зиск у пенсійному фонді від дев’яноста фунтів? Вони ж не зможуть забезпечити моєї старості, правда ж? Ті мізерні дев’яносто фунтів. І взагалі, доки я постарію, весь світ може згинути від якогось апокаліптичного вибуху абощо.

      А пара взуття – це щось таке реальне, що можна потримати в руці…

      Ой, до біса все! Куплю.

      – Містере Сміт, мені треба йти, – відрубую я, поставивши склянку. – Маю дещо… зробити.

      Тепер, коли все вже вирішено, я мушу повернутися туди якомога скоріше. Хапаю свою фірмову сумку і кладу на стіл п’ятірку.

      – Була рада побачитись. І щасти вам на пенсії.

      – Вам також хай щастить, Ребекко, – ласкаво всміхається мені Дерек Сміт, – але пам’ятайте, що я сказав. Джон Ґейвін не буде панькатися з вами так, як я. Тож просто… будьте обачні, гаразд?

      – Неодмінно! – радісно обіцяю я.

      І чимшвидше поспішаю вулицею назад до «Ел-Кей Беннетт», ледь стримуючись, щоб не побігти.

      Гаразд, щиро кажучи, можливо, мені й не треба було купувати тієї клементинової пари. Її не зовсім можна назвати доконечною. Але коли я її приміряла, мені спало на думку, що насправді я не порушую своїх нових правил. Річ у тому, що вони мені будуть потрібні.

      Зрештою, в якийсь момент мені знадобиться нове взуття, правда ж? Взуття всім потрібне. І, звичайно, набагато розумніше купити зараз щось стильне – те, що мені справді подобається, ніж чекати, доки моя остання пара зітреться остаточно. А потім у жодній крамниці не знайдеш нічого доброго. Це справжня мудрість. Це ніби… застрахуватися від ризиків на взуттєвому ринку.

      Я виходжу з «Ел-Кей Беннетт», радісно обхопивши дві нові блискучі сумки, огорнута теплим, радісним сяйвом. Я не маю наміру йти додому, тож вирішую зазирнути в «Даруй радість» на другому боці вулиці. Це одна з тих крамниць, де продаються рамки Сьюз, і це вже стало моєю звичкою – зазирати сюди щоразу, як тут проходжу, просто щоб побачити, чи не купує їх хтось.

      Я з дзенькотом розчиняю двері й усміхаюся продавчині, що скидає на мене очима. Це така чудова крамниця. Тепла, запашна і сповнена всіляких чудових штук: поличок із хромованого дроту, скляних таць з вирізьбленими візерунками… Я прослизаю повз стенди з записниками у світло-бузкових шкіряних обкладинках, заглядаю вгору –