Шопоголік на Мангеттені. Софи Кинселла

біля пальця – крихітний клементин.

      Це любов з першого погляду. Я очей не можу відвести.

      – Хочете приміряти? – пропонує дівчина, і я відчуваю, як бажання пульсує внизу живота.

      Погляньте лишень на неї. Яка це спокуса! Це найжаданіше взуття з усього, що я бачила. О Боже!

      Утім, мені не треба клементинового взуття, правда ж? Мені його не треба.

      Давай, Бекі. Просто. Скажи. «Ні».

      – Узагалі… – я голосно ковтаю, силкуючись опанувати власний голос. – Узагалі… (О Боже, я ледь можу це вимовити!). Я сьогодні візьму тільки бузкові, – озиваюся зрештою я. – Дякую.

      – Гаразд… – касирка набирає код. – Тоді з вас 89 фунтів. Як ви хотіли б заплатити?

      – Ем… Карткою «Віза», будь ласка, – кажу я.

      Ставлю підпис на чеку, беру свою сумку й виходжу з магазину, почуваючись трохи ошелешеною.

      Я зробила це! Зробила! Стримала власне бажання! Мені потрібна була лише одна пара взуття – і я купила тільки одну. Зайшла в крамницю – вийшла з крамниці, все за планом. От бачите, я можу, коли справді хочу. Це нова Бекі Блумвуд.

      Я поводилася дуже добре і заслужила на невеличку винагороду, тож я йду до кав’ярні й сідаю на осяяній сонцем терасі зі склянкою капучино.

      «Я хочу ті клементинові сандалі», – лунає в моїй голові, коли я роблю перший ковток.

      Припини. Припини. Подумай про… про щось інше. Люк. Вихідні. Наша перша спільна мандрівка. Боже, я не можу дочекатися.

      Я хотіла запропонувати кудись поїхати, відколи ми почали зустрічатись, але він стільки працює, тож це було б те саме, що попросити прем’єр-міністра ненадовго припинити керувати країною. (От тільки, коли подумати, прем’єр-міністр відпочиває щоліта, правда ж? То чому ж Люк не може?)

      Люк такий заклопотаний, що досі не познайомився з моїми батьками, і це мене трохи засмучує. Кілька тижнів тому вони запросили його в неділю на обід, і мама цілу вічність готувала – ну, принаймні купила в «Сейнсбері» свиняче філе, запечене з абрикосами, і просто розкішний шоколадний пудинг із безе. Але останньої миті Люк змушений був відмовитись, бо в недільних газетах щось там таке надрукували, і сталася прикрість з якимось його клієнтом. Отож довелося мені їхати самій – і це, чесно кажучи, досить жалюгідно. Помітно було, що мама страшенно розчарована, хоч вона радісно повторювала: «Ну, це не так уже й важливо». Але ж то таки було дуже важливо. Наступного дня він надіслав їй величезний букет квітів, щоб вибачитися (принаймні його помічниця Мел надіслала), хоч це не те саме, правда ж?

      А найгірше, що наші сусіди, Дженіс та Мартін, зазирнули випити скляночку хересу і, як вони сказали, познайомитися зі славнозвісним Люком, а з’ясувавши, що його немає, почали зиркати на мене такими зверхньо-співчутливими поглядами, бо їхній син Том наступного тижня одружується зі своєю дівчиною Люсі. І я підозрюю жахливе: вони вважають, ніби я в нього безнадійно закохана. (Хоч насправді все не так, ба навіть навпаки. Але коли вже людям щось таке придумалося, їх годі переконати, що це не так. Господи. Яке жахіття!)

      Коли я висловила Люкові свій смуток, він