Шопоголік на Мангеттені. Софи Кинселла

– А ваші?

      – О, все гаразд, дякую. А ви… ви хочете кави? – ввічливо пропоную я, киваючи на порожній стілець навпроти.

      Я не те щоб чекаю, що він погодиться, проте, на мій подив, він сідає і бере меню.

      От що значить культурний рівень! Я п’ю каву зі своїм банківським менеджером на терасі кав’ярні! Знаєте, може, я коли-небудь додам це до своїх порад у «Ранковій каві». «Мені більше до вподоби неофіційний підхід до особистих фінансів, – скажу я, тепло всміхаючись у камеру. – Ми з моїм банківським менеджером часто сидимо за склянкою капучино, обговорюючи мій поточний фінансовий стан…»

      – Як звичайно, Ребекко, я щойно написав вам листа, – каже Дерек Сміт, коли офіціант ставить перед ним еспресо.

      Раптом його голос серйознішає, і я відчуваю, як мене злегка штрикає тривога. О Боже, що я цього разу накоїла?!

      – Вам і всім моїм клієнтам, – провадить він далі. – Щоб повідомити вас, що я йду.

      – Що? – я з грюкотом ставлю філіжанку з кавою на стіл. – Про що це ви? Куди йдете?

      – Йду з «Ендвіч-Банку». Я вирішив, що час мені вже на пенсію, достроково.

      – Але…

      Нажахана, я витріщаюся на нього. Дерек Сміт не може піти з «Ендвіч-Банку». Він не може покинути мене напризволяще тепер, коли все так добре. Ну, я усвідомлюю, що ми не завжди досягали згоди, але ж останнім часом таки справді знайшли спільну мову. Він мене розуміє. Розуміє причини мого боргу. Що я без нього робитиму?

      – Хіба ви не надто молодий, щоб іти на пенсію? – питаю я, відчуваючи, як у моєму голосі бринить відчай. – Ви не нудьгуватимете?

      Дерек відхиляється на спинку стільця і відпиває ковток еспресо.

      – Я не збираюся взагалі кидати роботу. Однак мені здається, що життя – це щось більше, ніж стежити за чиїмись банківськими рахунками, згодні зі мною? Хоч іноді вони бувають справді захопливими.

      – Ну… так. Так, звісно. Рада за вас, чесно, – я трохи ніяково знизую плечима. – Але я… сумуватиму за вами.

      – Хочете вірте, хочете ні, – відповідає він з легкою усмішкою, – та я думаю, що теж за вами сумуватиму, Ребекко. Звісно, ваш рахунок був чи… не найцікавішим з усіх, які мені випадало обслуговувати.

      Він проникливо дивиться на мене, і я відчуваю, як пашить моє обличчя. Навіщо йому треба нагадувати мені про минуле? Головне, що все вже скінчилось. Я тепер інша людина. Адже кожному можна перегортати сторінку і починати життя наново.

      – Ваша кар’єра на телебаченні, здається, складається вдало, – говорить Дерек Сміт.

      – О так! Це чудово, правда ж? І там добре платять, – значуще додаю я.

      – Ваш прибуток, безперечно, збільшився за останні місяці, – каже він, ставлячи свою каву на стіл, і в грудях мені трохи холоне. – Однак…

      Я так і знала. Чому завжди має бути якесь «однак»? Чому б йому просто не порадіти за мене?

      – Однак… – повторює Дерек Сміт, – ваші витрати також зросли. Істотно. І фактично, ваша заборгованість зараз вища, ніж на піку ваших… ну, скажімо, надлишкових витрат.

      Надлишкових? Як в’їдливо.

      – Вам дійсно