Шопоголік на Мангеттені. Софи Кинселла

розглядає скляний графин і навіть не слухає.

      – Скільки ви їх уже накупили? Штук, мабуть, із… двадцять?

      Що? Моя увага повертається до власниці магазину. Що вона таке верзе?

      – Чи навіть тридцять?

      Я шоковано дивлюся на неї. Вона що, стежить за мною весь час, коли я сюди заходжу? Хіба це не заборонено законом?

      – Ціла колекція! – люб’язно додає вона, загортаючи рамку в папір.

      Я маю щось сказати, бо інакше вона вирішить, що всі рамки Сьюз купую я, а не клієнтура. Це ж просто смішно. Я вас благаю, три десятки! Я купила лише штуки… чотири. Ну, може, п’ять.

      – У мене їх не так уже й багато! – хутко відповідаю. – Мабуть, ви мене плутаєте з… кимось іншим. І взагалі, я не лише по рамку прийшла! – весело сміюся, щоб показати, якою кумедною мені здається сама думка про це. – Мені, правду кажучи, треба ще трохи… оцього.

      Я навмання хапаю кілька великих різьблених дерев’яних літер з найближчого кошика і простягаю їй. Вона осміхається й одну за одною розкладає літери на обгортковому папері.

      – П… Т… Р… Р…

      Продавчиня завмирає, спантеличено розглядаючи літери.

      – Ви намагалися скласти слово «Пітер»?

      О Боже правий! Хіба речі завжди купують навіщось?

      – Емм… так, – відповідаю я. – Це для мого… мого хрещеника. Йому незабаром буде три.

      – Як мило! Тоді отак. Додамо І та Е, відкладемо зайву Р…

      Жіночка дивиться на мене турботливо, ніби на розумово відсталу. І, як на мене, має цілковиту рацію, бо я не можу скласти з букв слово «Пітер», а це ім’я мого хрещеника.

      – З вас… 48 фунтів, – каже вона, і я дістаю гаманець. – Знаєте, коли купите щось на 50 фунтів, отримаєте в подарунок ароматизовану свічку.

      – Справді?

      Я зацікавлено дивлюся на жінку. Мені не завадила б свічка з приємним запахом. І лише за якихось два фунти…

      – Напевне, я щось зможу знайти… – припускаю я, обводячи поглядом магазин.

      – Складіть з дерев’яних літер повне ім’я свого хрещеника, – радить мені власниця магазину. – Яке в нього прізвище?

      – Гм, Уїлсон, – ляпаю я, не замислюючись.

      – Уїлсон, – на мій жах, вона починає порпатися в кошику. – У… Л… Ось О…

      – Загалом… – кажу я хутко, – загалом, краще не треба. Бо… бо… його батьки розлучаються, і він може змінити прізвище.

      – Справді? – перепитує власниця магазину й зі співчутливим обличчям кидає літери назад до кошика. – Як жахливо. То між ними тепер ворожнеча?

      – Так, – відповідаю я і роззираюся по крамниці, шукаючи, чого б мені ще купити. – Страшенна. Його… його мати втекла з садівником.

      – Ви серйозно? – власниця магазину витріщається на мене, і я раптом помічаю, що пара поблизу також мене слухає. – Вона втекла з садівником?

      – Він був… надзвичайно спокусливий, – вигадую я далі, беру скриньку для прикрас і бачу, що вона коштує 75 фунтів. – Вона не могла стриматися. Чоловік застукав їх разом у сараї для інструментів. Хай там як…

      – Господи милосердний! – говорить власниця магазину. – Це здається неймовірним!

      – Це