Шопоголік на Мангеттені. Софи Кинселла

рогу нашої вулиці, я спиняюсь і трохи перекладаю свої сумки. Точніше, складаю їх усі в одну фірмову від «Ел-Кей Беннетт» і втрамбовую, щоб не стирчали.

      Не те щоб я їх ховала чи щось таке. Просто… мені більше подобається приходити додому лише з однією сумкою в руці.

      Я неначе сподіваюся, що мені пощастить прослизнути у свою кімнату непомітно для Сьюз, але, коли відчиняю двері, бачу, як вона сидить на підлозі передпокою, щось пакуючи.

      – Привіт! – вітається вона. – Купила взуття?

      – Так, – радісно відповідаю я. – Те, що треба. Мій розмір і все таке.

      – То погляньмо!

      – Я піду… розпакую, – кидаю я ніби мимохідь і прямую до своєї кімнати, намагаючись здаватися спокійною.

      Але я розумію, що на мені просто написано, що я винна. Навіть у кроках моїх відчувається провина.

      – Бекс, – каже Сьюз раптом. – Що ще лежить у тебе в сумці? Там не лише пара взуття.

      – У сумці? – я обертаюся, немов здивувавшись. – А, у цій сумці. Гмм… та так, кілька штучок… Ну, розумієш, дрібнички всякі…

      Я винувато замовкаю, а Сьюз, згорнувши руки на грудях, дивиться на мене якнайсуворіше.

      – Показуй!

      – Гаразд, послухай, – спішно кажу я. – Я розумію, що ми домовлялися тільки про одну пару. Та, перш ніж розгніватися, просто поглянь, – я дістаю другу сумку «Ел-Кей Беннетт», відкриваю коробку й повільно витягаю клементинову сандалю. – Просто… подивись на це.

      – О Боже мій! – видихає Сьюз, розглядаючи її. – Це просто… приголомшливо, – вона бере в мене сандалю й ніжно гладить м’яку шкіру, а потім знову стає суворою. – Але чи потрібні вони тобі?

      – Так! – палко відповідаю я. – Принаймні… я запаслася на майбутнє. Ну, знаєш, це ніби… інвестиції.

      – Інвестиції?

      – Так. А ще це заощадження грошей, бо тепер, коли є вони, мені не доведеться витрачатися на взуття наступного року. Зовсім!

      – Та невже? – підозріливо перепитує Сьюз. – Зовсім-зовсім?

      – Абсолютно! Чесне слово, Сьюз, я житиму лише в цьому взутті. Мені більше нічого не доведеться купувати. Принаймні рік. А то й два роки!

      Сьюз мовчить, і я кусаю губи, передчуваючи, що вона зараз накаже повернути їх до магазину. Проте вона все розглядає сандалі й торкається маленького клементинчика.

      – Взуй-но їх, – просить вона раптом. – Я подивлюся!

      З легким збудженням я витягаю другу сандальку, взуваю їх і… Вони просто бездоганні. Мої бездоганні клементинові черевички, просто як у Попелюшки.

      – О, Бекс, – мовить Сьюз.

      Можна більше нічого не говорити. Все написано в її подобрілих очах.

      Чесне слово, іноді я шкодую, що не можу одружитися зі Сьюз.

      Я кілька разів проходжуюся передпокоєм туди-сюди, Сьюз захоплено зітхає, потім залазить у велику фірмову сумку «Даруй радість».

      – Так… а це що ти купила? – зацікавлено питає вона.

      Сиплються дерев’яні літери, і вона починає розкладати їх на килимі.

      – П-І-Т-Е-Р. Хто такий Пітер?

      – Хтозна, – вагаюсь я, хапаючи сумку з «Даруй радість», доки вона не помітила там своєї рамки (одного разу вона побачила, як я купую