Шопоголік на Мангеттені. Софи Кинселла

таємний спосіб згорнути будь-що до розміру сірникової коробки?

      – Чому б тобі не взяти ще й портплед? – пропонує Сьюз.

      – Гадаєш, треба?

      Я невпевнено розглядаю свою переповнену валізу. Якщо поміркувати, мені, може, й не потрібні три пари чобіт. Чи хутряна накидка.

      А потім мені спадає на думку, що Сьюз майже завжди у вихідні кудись їздить і щоразу бере з собою одну маленьку дівчачу сумочку.

      – Сьюз, а як ти пакуєшся? Маєш якусь систему?

      – Ну не знаю, – вагається вона. – Мабуть, я й досі чиню так, як нас навчали в міс Бартон. Продумуєш убрання на кожен випадок – і дотримуєшся цього плану, – вона починає загинати пальці. – Наприклад… подорож, обід, посиденьки біля басейну, гра в теніс… – вона підводить очі. – Ага, а ще, кожну річ слід одягти щонайменше тричі.

      Боже, ця Сьюз – просто геній. Вона знає багацько такого. Коли їй було вісімнадцять років, батьки послали її в Академію міс Бартон. Це таке розкішне місце в Лондоні, де навчають усяких потрібних штук, як-от говорити з єпископом чи виходити зі спортивного автомобіля в міні-спідниці. А ще вона вміє майструвати дротяних кроликів.

      Я хутенько черкаю на папірці кілька заголовків. Це вже на щось схоже. Значно краще, ніж звалювати у валізу все підряд. Тепер я не тягтиму з собою зайвого одягу – лише найдоконечніший мінімум.

      Вбрання 1: сидіти біля басейну (сонячно)

      Вбрання 2: сидіти біля басейну (хмарно)

      Вбрання 3: сидіти біля басейну (вранці, коли сідниці здаються величезними)

      Вбрання 4: сидіти біля басейну (якщо хтось матиме такий самий купальник)

      Вбрання 5:

      У вітальні дзвонить телефон, але я навіть очей не підводжу. Чути, як Сьюз щось захоплено говорить. За мить з розпашілим радісним обличчям вона з’являється в дверях, скрикуючи:

      – Нізащо не здогадаєшся! Нізащо!

      – Що таке?

      – У «Чарівній коробочці» розпродали всі мої рамки! Щойно телефонували, щоб замовити ще!

      – Ой, Сьюз! Це прекрасно! – вигукую я.

      – О так!

      Сьюз підбігає до мене, ми міцно обіймаємось і трохи не танцюємо, аж тут вона помічає, що тримає сигарету і вже мало не підпалила моє волосся.

      Це просто дивовижно: Сьюз почала робити ті рамки лише кілька місяців тому, однак вони вже продаються в чотирьох лондонських крамницях. І чудово продаються! Про неї писали в багатьох журналах і все таке. Воно й не дивно, бо її рамки просто крутезні. Її остання серія – з пурпурового твіду, їх продають завинутими в яскраво-бірюзовий обгортковий папір (між іншим, я допомагала добирати відтінок) і складеними у вишукані сірі коробочки з блискітками. Вона така успішна, що вже навіть не сама їх робить, а надсилає свої ескізи до маленької майстерні в Кенті, звідки повертаються вже готові рамки.

      – То ти розпланувала своє вбрання? – питає вона, затягаючись цигаркою.

      – Так, – звітую я, махаючи перед нею папірцем. – Усе занотувала, до останньої пари шкарпеток.

      – Молодчинка!

      – І єдине, що мені треба