Небо належить нам. Люк Оллнатт

навчився говорити, йому подобалася висота. Спочатку це був верх сходів, горище, потім пішли високі будівлі, пагорби, обриви – будь-яке місце, де є вигляд згори.

      Ми ходили на Парламент-Гілл і дивились на Лондон. Джек сидів у мене на плечах і стукав мене малими п’ятами в груди. Я показував рукою будівлі, що вимальовувалися перед нами: Радіовежа, хмарочос «Огірок», вежа Кенері-Ворф.

      Коли він підріс, почав друкувати собі зображення хмарочосів: Бурдж-Халіфа, Тайбей 101, Шанхайська башта, вежі Петронас, а потім вішав їх на стіну навколо ліжка. Казав, що підніметься на всі.

      На оглядовому майданчику Монумента не було нікого, крім нас, і мене здивувало, наскільки ж він вузький – невеличкий прохід довкола колони, огороджений металевою сіткою, вкриті розсипчастою білою штукатуркою стіни.

      – Як сьогодні школа? Щось вивчив?

      На ньому були сірі шкільні штани та зелена сорочка-поло Початкової школи Емберлі.

      Джек не відповів, був занадто зайнятий, розглядаючи щось поза огорожею.

      – Джеку?

      Він зітхнув, як підліток:

      – Математика, читання, письмо й фізкультура, – випалив він і підвів очі на мене. – Тату, чому він називається Монумент?

      – Пам’ятаєш, я розповідав тобі про велику лондонську пожежу?

      – У давнину?

      – Так, у давнину. Його побудували, аби люди про неї пам’ятали.

      – Навіщо?

      – Тому що люди так іноді роблять. Вони будують щось, аби інші пам’ятали.

      – А чому була пожежа?

      – Вона почалась саме тут, одразу за рогом, а в давнину багато будівель були дерев’яними.

      – І їм довелось відбудовувати всі будинки заново?

      – Так.

      – Кльово.

      Джек спробував ще раз визирнути з-за огорожі. «Кльово». Щойно він пішов до школи, усе стало кльовим.

      – Хочеш, я тебе підніму? – запитав його. – Так ти зможеш більше розгледіти.

      – А я не завеликий?

      – Ти, звісно, великий, але ще не настільки, – відповів йому і посадовив на плечі. Відчував, як Джек крутить головою, вовтузиться своїми малими стегнами, торкається моїх грудей малими ніжками.

      Ми підійшли ближче до краю і подивилися на схід уздовж річки. Серед сірого пробивалось кілька кольорових плям: смужка зелених дерев уздовж північного берега та клаптик червоного асфальту дитячого ігрового майданчика між двома будівлями.

      – Татусю, подивись. Я бачу Тауерський міст.

      – О, так, звісно ж, бачиш. Хочеш зробити кілька кадрів? – Він серйозно закивав головою, і я відчув, як Джек смикнув рюкзак і обережно дістав фотоапарат.

      Він почав фотографувати, я відчував, як він крутиться, аби зловити найкращий кадр. Джек любив фотографувати згори, найкращі світлини ми друкували й поповнювали його колекцію над ліжком. Ранкові промені у вікні його кімнати. Вихідні в Дорсеті, білий маяк на тлі пурпурового неба. Краплі дощу на скляному даху Кенері-Ворф.

      Джек не рухався, сидів собі спокійно на моїх плечах. Я подумав, мабуть, щось сталось, і поглянув на нього – Джек тихенько вмостився й уважно розглядав місто, як старий йомен, що оглядає свої землі.

      Джек