Небо належить нам. Люк Оллнатт

присвяченому вихованню нового способу мислення в умовах віртуальної реальності.

      Джек виліз із басейну і мчав пластиковим тунелем разом з іншим хлопчаком, якого знав зі школи. Двоє жінок і досі теревенили про своїх депресивних нянь і те, що це скоріш притаманне слов’янам. Я знав, що Анна тут би не витримала. Тут краще бути чоловіком. Тебе не чіпають.

      Телефон задзижчав. Це був Скотт.

      Думав, ти пришлеш мені той код.

      Зараз на ігровому майданчику, можемо поговорити пізніше?

      Пауза на роздуми. Потім побачив, що він знову пише.

      Робе, будь ласка, зателефонуй, бо мені зараз урветься терпець.

      Трохи пізніше, не хвилюйся, усе добре.

      Я не збирався писати код. Китайська компанія велика і багата, вона змете нас. У них свої люди, своя інфраструктура. За наявними даними, «Сімтех» зруйнують, а з ним і мій шанс запустити дрони.

      Я поглянув на Джека. Він разом із хлопчиком намагався залізти у вікно пластмасової машини з серіалу «Придурки з Хаззарда». Відклав телефон і спостерігав за ним. Ще з самого малечку мені подобалось дивитися, як він грається з іншими дітьми, його перші незграбні спроби подружитися: як він обережно усміхався і піднімав брови під час знайомства; як показував усі свої речі – кольорові олівці, іграшки, малюнок на футболці, – аби улестити потенційного друга.

      Я намацав у кишені список покупок від Анни. Ті списки завжди мене тішили. Їх точність, охайність, як вона зазначає потрібну марку помідорів чері, її примітки, пояснення, які саме головки спаржі треба вибрати. Я зберігав її списки покупок у гаманці і читав у поїзді, автобусі чи коли чекав на неї.

      «Будь ласка, перегорни, – якось вона написала, – у випадку, якщо не буде Gruyere». На звороті був охайно виведений список із семи сирів зі вступним поясненням, що вони зазначені в спадному порядку бажаності.

      Відірвав погляд від списку – і раптом Джека ніде не було видно. Я підвівся, кава розлилась на стіл, ні в машині, ні в басейні з кульками його не було. Я розгледів його в кутку на краєчку мата. Він нерухомо лежав на підлозі.

      Я підбіг до нього, а Джек усе лежав у тій самій позі й дивився в стелю.

      – Джеку, Джеку, з тобою все гаразд?

      Він поглянув на мене затуманеними очима, ніби щойно прокинувся і не знав, де перебуває.

      – Ти не поранився?

      – Ні, – відказав Джек, – я просто перечепився.

      – Цілий?

      Джек примружив очі:

      – Мені… якось дивино.

      – Красо моя, як дивно? Паморочиться голова?

      – Що таке паморочиться? – запитав він.

      – Це як коли ти катаєшся на каруселі на ігровому майданчику.

      – Великому чи маленькому?

      – Великому ігровому майданчику.

      Джек кивнув.

      – Отже, ти розганяєшся щодуху, а потім зістрибуєш. І тобі дивно. Оце тоді в тебе паморочиться голова. Таке ти почуваєш?

      – Здається, таке.

      – А в школі таке з тобою траплялось?

      Джек задумався над моїм питанням.

      – Я