Небо належить нам. Люк Оллнатт

календар.

      – Можу записати на середу, якщо вам зручно.

      – Дякую, – відказала вона.

      Лікар-консультант? Навіщо Джекові йти на прийом до лікаря-консультанта, якщо, найімовірніше, нема про що хвилюватися?

      – І це все, що ви нам можете сказати? – запитав я лікаря.

      – На жаль, це все. Лікар Кеннеті більш компетентний, аби зробити лікарський висновок щодо знімка.

      – Ясно, – відповів я йому. – Розумію. Та ви ж можете ще щось розповісти з вашого досвіду…

      На лікарському столі стояла рамка зі світлиною, розвернута лицем до нього. Мені стало цікаво, чи на ній зображені його діти.

      – Якщо це пухлина, – вів лікар, – тоді, зважаючи на вік Джека, його потрібно буде оперувати. Проте поки це невідомо, і зараз робити будь-які припущення щонайменше неетично й несправедливо. Як я вже казав, якщо це пухлина, і вона велика, то в більшості випадків вони доброякісні. Отже, я розумію, що це складно, проте, будь ласка, намагайтесь не хвилюватись.

      «Доброякісна. У більшості випадків доброякісні». Ватяними ногами я вийшов з кабінету, саме хотів переговорити з Анною, але до нас мчав Джек у чомусь схожому на накидку.

      – Ми йдемо в «МакДональдз»?

      – Звісно, йдемо. – Я куйовдив йому волосся, поправляв накидку.

      У «МакДональдзі», поки я займав столик, Анна з Джеком пішли до прилавка. Він був одягнений у светр Angry Birds і сині джинси. Волосся трохи відросло, і світлі завитки крутилися за вухами. Він переможно повернувся від прилавка з коробкою «Хеппі Міл».

      Джек сів за стіл, обережно розмотуючи гамбургер. Ми дивились, як він виймає маринований огірок, зішкрябує соус, а потім гордовито ласує. Доївши, він усміхнувся, із залишками соусу навколо рота, запитав, чи можна ще один. З ним усе було гаразд. Як могло бути інакше. Тільки погляньте на нього!

      – Робе, я не хочу йти.

      – Знаю, але це тебе відволіче.

      – Твоя правда, – мовила Анна і відвела погляд. – А чому ти так хочеш поїхати? Зазвичай ти ж ненавидиш такі заходи.

      Це був обід на честь Лолиної кулінарної книжки для мами-сироїдки.

      – Мушу зізнатися, що мені це не дуже до вподоби, проте, якщо не поїдемо, сидітимемо і лише переживатимемо.

      Анна подивилася на мене з-за кухонного столу:

      – Я просто… Господи, я навіть думати про це не хочу…

      – Серденьку, – потягнувся через стіл і поклав свою руку на її. – Я знаю, про що ти думаєш, але так не можна. Пам’ятаєш, що лікар сказав. Лише в дуже невеликій кількості випадків це може бути пухлина. І навіть якщо так, найімовірніше, вона буде доброякісною. Ми просто хочемо переконатись, та й усе.

      Анна не відповіла, і я бачив, як вона скрегоче зубами.

      – Нумо, мусимо йти. Джек дуже хоче побачити Індію.

      – Твоя правда, – Анна погодилася після паузи, – це мене відволіче.