Небо належить нам. Люк Оллнатт

школи і доглядав Джека. Хоч вона й навчалась у прогресивній школі, де дівчат учили бути незалежними й мати відповідні права, їй було непросто повертатись додому і спостерігати за тим, як я готую Джекові вечерю, жартую з ним про те, що ми робили протягом дня, – усі ті дрібниці, які в глибині душі вона відчувала, що мала б робити сама.

      Та Анна ніколи не дозволяла почуттям узяти гору над собою. Вона знайшла вихід. Замість того щоб байдикувати після роботи, проводила кожну вільну хвилину з Джеком: купала його, читала на ніч, а тепер додалися й невеликі домашні завдання. Після робочого дня саме Анна перевіряла, чи Джекова склянка з водою повна, чи двері в його спальню правильно причинені, чи великий та маленький ведмеді стоять на варті.

      Вона обійняла мене за талію і пригорнулася до шиї.

      – У нас сьогодні дитяча чи доросла їжа?

      – Доросла.

      – Справді?

      – Ти знову хочеш горошок та рибні палички? А от і ні, я приготував ризото.

      – Ого, нічого собі.

      – Ти розчарована?

      – Ні, ризото – це чудово, – мовила вона. – До речі, як погрались у дитячому центрі?

      – Було добре, Джекові сподобалося. Він зустрів там друга. Здається, там була одна з Лолиних товаришок.

      – Хто?

      – Та, пихата.

      – Дуже зрозуміло.

      – Не знаю. З шарфом. Така ділова супермамка.

      Анна захитала головою:

      – Ти щойно описав усіх її подруг.

      Я почав різати зелену цибулю, не знав із чого почати.

      – Не варто хвилюватися, але він знову впав.

      – Справді? – Анна повернулася до мене. – Він не ушкодився?

      – Ні, усе добре. Він упав, а потім сказав, що в нього запаморочилася голова.

      Анна зблідла і почала втискати пальці в долоню.

      – Я знала, я відчувала, щось тут не так.

      – Серденьку, ти завжди це робиш. – Я обійняв її.

      – Відведеш його завтра до лікаря? – мовила вона і вирвалася з обіймів.

      – Звісно, відведу. Ти справді думаєш, ще необх…

      – Так, необхідно, Робе. Ми і так затягли.

      – Гаразд, відведу. У них завтра запланована прогулянка після школи. Гадаю, це лише якась вушна інфекція чи щось на кшталт того. Пам’ятаєш, малим він частенько їх підхоплював.

      – Ти думаєш?

      – Господи, Анно, ні. Я просто намагаюся сказати, що тобі не слід так побиватися…

      Поки ми говорили, Джек виліз на спинку дивана, а потім, удаючи канатохідця, пройшовся по бильцю.

      – Поглянь на нього, та з ним же все гаразд.

      – Сподіваюся, – відказала Анна. – Школа його геть виснажує.

      Джек зліз із дивана і на підлозі намагався зробити стійку на голові.

      – Сонечку, я серйозно. З ним усе більше ніж гаразд.

6

      – Я не хочу, аби ви зараз хвилювались, але отут є щось, що, на мою думку, потребує більш детального вивчення, – сказав лікар, оглядаючи звіт.

      Я відчув, як поруч зі мною Анна здригнулась і подалася вперед на стільці.

      Два тижні тому ми були в цьому ж кабінеті разом із Джеком. Лікар перевірив, як він крокує вздовж прямої лінії,