Шопоголік. Софи Кинселла

– Я, звичайно, поверну вам їх.

      – Переказуйте найкращі побажання вашій тітці, – відповідає Люк Брендон.

      – Дякую, – повторюю я. Потім зиркаю на Алісію і відчуваю, як спалахує в мені задоволення. Вона здається просто розчавленою.

      Наприкінці серії питань глядачі починають непомітно вислизати, поспішаючи до своїх офісів. Зазвичай я теж іду саме в цю мить – купити капучино й трохи поблукати крамничками. Але сьогодні вчиню інакше. Сьогодні я вирішую досидіти до останнього, найнуднішого питання про оподаткування. А потім підійду до сцени й особисто подякую Люкові Брендону за такий милосердний, хоч і трохи принизливий, учинок. А потім піду по свій шалик. Ура-а-а-а!

      Але, на мій подив, уже після кількох питань Люк Брендон устає, шепоче щось до Алісії та прямує до дверей.

      – Спасибі, – бурмочу я, коли він проходить повз мій стілець, але я не впевнена, що він узагалі мене почув.

      Утім, кого це хвилює? Я здобула двадцять фунтів – ось що головне.

      На шляху з Вестмінстера вагон метро спиняється в тунелі – здається, без жодних причин. Так проходить п’ять хвилин, а потім і десять. Просто повірити несила, як мені не щастить. Зазвичай я, звісно, просто мрію, щоб метро зламалося – адже тоді в мене з’явиться виправдання, щоб довше не повертатися до офісу. Але сьогодні я поводжуся, мов психований і хворий на виразку бізнесмен. Я напружено барабаню пальцями, зітхаю і стривожено визираю в темряву за вікном.

      Частково я думаю про те, що в мене ще повнісінько часу, щоб дістатися до «Денні та Джордж» до закриття. Частково – про те, що, навіть якщо мені це не вдасться, навряд чи та білявка продасть мій шалик комусь іншому. Проте така ймовірність є. Тож доки я не триматиму той шалик у власних руках, не зможу заспокоїтися.

      Коли поїзд нарешті рушає, я, глибоко зітхаючи, відкидаюся на сидінні й дивлюся на принишклого блідого чоловіка ліворуч.

      – Дякувати Богу! – видихаю я. – Я була на межі розпачу.

      – Це може довести до відчаю, – погоджується він тихо.

      – Вони просто не думають, правда ж? – розпалююся я. – Адже… в когось із нас можуть бути страшенно важливі, невідкладні справи. Я в страшному цейтноті!

      – Я й сам трохи поспішаю, – відповідає чоловік.

      – Не знаю, що б я робила, якби цей поїзд не поїхав нарешті, – я хитаю головою. – Почуваєшся так… безсило!

      – Чудово розумію, про що ви, – пристрасно промовляє чоловік. – Їм не зрозуміти, що дехто з нас … – Він киває на мене. – Ми не просто так тут катаємося. І встигнути чи ні – це справді важливо.

      – Саме так! – погоджуюсь я. – А ви куди поспішаєте?

      – У моєї дружини почалися пологи, – говорить він. – Наше четверте дитя.

      – О, – ледь вимовляю я, вражена цим. – Що ж… Боже мій! Вітаю. Сподіваюся, що ви…

      – Минулого разу вона встигла за півтори години, – каже чоловік, потираючи спітніле чоло. – А я вже сорок хвилин простирчав у цьому метро. Ну що ж, принаймні тепер ми нарешті їдемо.

      Він злегка стенає плечима й усміхається до мене.

      – А