Шопоголік. Софи Кинселла

дівчаток-підлітків «Джаст Севентін». Для кожного випуску журналісти зупиняли дівчинку серед вулиці, фотографували її та перелічували весь її одяг: «Футболка «Челсі Ґьорл», джинси «Топ Шоп», взуття: позичила в подруги». Я жадібно читала такі переліки – і досі, купивши щось у недостатньо крутій крамниці, я відрізаю лейбу. Тож якщо мене колись зупинять на вулиці, я зможу вдати, що не знаю, звідки це.

      Та грець із ним. Отож стою я, розглядаю себе, думаю, що маю-таки нічогенький вигляд, майже бажаючи, щоб з’явився з фотоапаратом хтось із підліткового журналу – аж раптом в очі мені впадає дещо, на чому вони уважно зосереджуються – а серце в мене зупиняється. У вітрині «Денні та Джордж» майже непомітна темно-зелена табличка, на якій кремовими літерами написано: «РОЗПРОДАЖ».

      Я витріщаюся на цю табличку – і серце моє шалено калатає в грудях. Це неможливо. У «Денні та Джордж» не може бути розпродажу. Тут ніколи не буває розпродажів. Їхні хустки й шалики такі омріяні, що вони могли б продавати їх удвічі дорожче. Кожен, кого я знаю в цьому житті, жадав би отримати шарф із «Денні та Джордж». (Окрім моїх мами й тата, звісно ж. Мама переконана, що все, що неможливо купити в «Бентоллз оф Кінґстон», – суцільний непотріб.)

      Я ковтаю, ступаю кілька кроків уперед і смикаю двері крихітної крамнички. Двері розчиняються, і гарненька білявка, що працює тут, підводить погляд. Не знаю, як її звати, але вона завжди подобалася мені. На відміну від тих чванькуватих корів з інших крамниць одягу, вона не проти, щоб я нескінченно стояла, витріщаючись на вбрання, якого не можу дозволити собі купити. Я зазвичай десь із півгодини умліваю над шаликами в «Денні та Джордж», а потім чимчикую до «Аксессорайз» і там купую щось, щоб трохи звеселитись. У мене накопичилася вже ціла шухляда замінників «Денні та Джордж».

      – Доброго дня, – кажу я якомога спокійніше. – У вас… У вас розпродаж.

      – Так, – усміхається білявка. – Дещо незвично для нас. Я оглядаю приміщення. Бачу цілі купи охайно поскладаних шаликів, а над ними – темно-зелені таблички «Знижка – 50%». Принтований оксамит, оздоблений бісером шовк, вишиваний кашемір – і все з невеличкою емблемою «Денні та Джордж». Вони оточили мене. Я не знаю, куди ступити. У мене от-от почнеться напад паніки.

      – Здається, вам завжди подобався оцей, – каже привітна білявка, витягаючи зі стосика перед собою сяйливий сіро-блакитний шалик.

      О Боже, так. Пам’ятаю його. Із шовковистого оксамиту, оздоблений світло-блакитним візерунком, по якому розкидані переливчасті намистинки. Розглядаючи його, я відчуваю, як маленькі невидимі ниточки безгучно притягують мене до нього. Я просто мушу доторкнутися до шалика. Надягти його. Я ніколи не бачила нічого прекраснішого. Дівчина дивиться на лейбу.

      – Ціну знижено з 340 до 120 фунтів. – Вона підходить і накидає шалик мені на шию, і я розглядаю своє відображення в дзеркалі.

      Жодних сумнівів. Мені потрібен цей шалик. Я просто мушу його купити. Із ним мої очі здаються більшими, зачіска – дорожчою, я взагалі стаю іншою людиною. Я зможу носити його з чим завгодно. І мене називатимуть Дівчиною