Шопоголік. Софи Кинселла

цілком із вами згодна, – зрештою вимовляю я. – Це, як на мене, не надто добрі новини. – Відчуваю, який здавлений у мене голос. Швидко сьорбаю шампанського. Хоч би зараз землетрус почався абощо!

      – А ви цього очікували? – допитується Алісія. – Я знаю, що ви, журналісти, завжди на крок попереду всіх!

      – Я… Ну взагалі-то я припускала, що таке може статися, – я впевнена, що говорю досить переконливо.

      – А тепер ще й ті чутки, ніби «Скоттіш Прайм» і «Флаґстафф Лайф» наміряються втнути те саме! – вона зосереджено дивиться на мене. – Ви як думаєте, на них і справді чекає саме це?

      – Про це… важко щось сказати, – відповідаю я і ковтаю шампанського. Які ще чутки? Господи, чому б їй просто не дати мені спокій?

      А потім я припускаюся помилки – зиркаю на Люка Брендона. Він розглядає мене з дивним виразом на обличчі. Хай йому трясця! Він чудово розуміє, що я уявлення не маю, про що говорю, правда ж?

      – Алісіє, – кидає він. – Там Меґґі Стівенс з’явилася. Ти можеш…

      – Звичайно, – відповідає вона і, виконуючи команду, мов добре видресируваний пес, прямує до дверей.

      – І ще, Алісіє, – додає Люк, і вона швидко озирається. – Я хочу достеменно з’ясувати, хто впоров ту дурницю із цифрами.

      – Так, – долинає від Алісії, і вона квапиться геть.

      Господи, як я його боюся. І тепер ми залишилися наодинці. Треба мені, мабуть, ушиватися звідси.

      – Ну, – весело кажу я. – Час мені вже йти, щоб…

      Але Люк Брендон нахиляється до мене.

      – «СБГ» сьогодні вранці оголосили, що придбали «Рутланд Банк», – тихо говорить він.

      І, звичайно, тепер, коли він це сказав, я пригадую, що щось таке вже чула в новинах сьогодні вранці.

      – Знаю, – трохи зневажливо кидаю я. – Читала про це у «Файненшел Таймз». – І перш ніж він устигає щось додати, я йду, щоб поговорити з Еллі.

      Прес-конференція от-от розпочнеться, тож ми з Еллі прямуємо на задній ряд і там сідаємо поруч. Я відкриваю блокнот, угорі сторінки пишу «Брендон Коммюнікейшенз» і починаю на берегах вимальовувати в’юнкий квітчастий візерунок. А поряд зі мною Еллі на телефоні набирає «Мобільний гороскоп».

      Я ковтаю шампанського, відхиляюся на спинку стільця, наміряючись добряче розслабитися. Немає жодного сенсу щось слухати на прес-конференціях. Уся інформація завжди є в роздруківках, і згодом можна буде з’ясувати, про що тут говорили. Тож я розмірковую, чи помітить хтось, якщо я зараз почну фарбувати нігті, як раптом біля мене з’являється та лярва Алісія.

      – Ребекко?

      – Так? – лінькувато озиваюся я.

      – Вас до телефону. Ваш редактор.

      – Філіп? – недоладно перепитую я. Ніби в мене цілий загін тих редакторів, на вибір.

      – Так, – вона дивиться на мене, як на недоумкувату, і показує телефон на столі біля дальньої стіни. Еллі запитально дивиться на мене, і я знизую плечима. Досі Філіп ніколи не дзвонив мені на прес-конференції.

      У мені наростає хвилювання, і я, відчуваючи власну важливість, прямую до телефону. Можливо, в офісі сталося щось надзвичайне.