Шопоголік. Софи Кинселла

щоб мій новий шалик просмердів димом!

      – Отже, що ти робитимеш на цих вихідних? – запитує вона і робить затяжку. – У тебе все гаразд? Не хочеш у наше село?

      Саме так Сьюз завжди називає свій родинний будиночок у Гемпширі. «Наше село». Ніби в її батьків є власне село, що цілком належить лише їм.

      – Усе в мене гаразд, – відповідаю я похмуро, вивчаючи телепрограму. – Я збираюся відвідати своїх батьків.

      – Ну гаразд, – говорить Сьюз. – Переказуй мамі мої вітання.

      – Перекажу, – згоджуюсь я. А ти мої – Пепперові.

      Пеппер – конячка Сьюз. Вона сідає в сідло десь зо три рази на рік, а може, й менше, але коли її батьки заводять розмову про те, щоб його продати, вона влаштовує справжню істерику. Його утримання коштує десь тисяч п’ятнадцять на рік. П’ятнадцять тисяч фунтів. І що він робить за такі гроші? Стоїть собі в стайні та наминає яблука. Я б не відмовилася бути конем.

      – А до речі, – говорить Сьюз. – Рахунок за комуналку прийшов. По три сотні з кожної.

      – Триста фунтів? – Я розгублено дивлюся на неї. – Що, просто зараз?

      – Так. Насправді вже й пізнувато. Просто випиши мені чек чи що.

      – Добре, – відповідаю якомога спокійніше. – Отримаєш свої три сотні. – Я тягнуся до сумки і одразу ж виписую чек. Сьюз стягує з мене таку помірну орендну плату, що я завжди беру на себе половину рахунків, а іноді ще трохи й доплачую. І все ж таки, простягаючи їй цей папірець, я відчуваю холод усередині. Отак просто – мінус іще три сотні. І ще треба щось вирішувати з тим дурнуватим рахунком від «Візи». Не надто вдалий місяць.

      – О, а ще хтось дзвонив, – згадує Сьюз, розглядаючи якийсь папірець. – Еріка Паралель. Знаєш таку?

      – Еріка Паралель? – іноді мені здається, що Сьюз свого часу передала куті меду з розширенням свідомості.

      – Парнелл. Еріка Парнелл із «Ендвіч-Банку». Можеш їй передзвонити?

      Я витріщаюся на Сьюз, вклякнувши від жаху.

      – Вона дзвонила сюди? За цим номером?

      – Так. Цього вечора.

      – От гадство, – серце в мене шалено калатає. – Що ти їй сказала? Сказала, що в мене гнійна ангіна?

      – Що? – тепер уже черга Сьюз витріщатися на мене. – Звичайно, я не казала ні про яку бісову ангіну!

      – А вона питала про мою ногу? Узагалі щось про моє здоров’я?

      – Ні! Вона спитала лиш, де ти. І я відповіла, що на роботі.

      – Сью-ю-юз! – волаю я у відчаї.

      – А що я мала сказати?

      – Ти мала сказати, що я в ліжку, з ангіною й поламаною ногою!

      – Ну, дякую, що попередила! – Сьюз, примружуючись, дивиться на мене й схрещує ноги, сідаючи в позу лотоса. У Сьюз найдовші, найтонші, найгнучкіші ноги, які мені лишень доводилося бачити. У чорних легінсах вона страшенно схожа на павука.

      – А до чого взагалі весь цей шухер? – допитується вона. – Ти знову в боржниках?

      Я в боржниках?

      – Та зовсім трохи, – знизую плечима. – Воно якось вирішиться.

      Западає тиша, потім я підводжу очі й бачу, як Сьюз розриває мій чек.

      – Сьюз! Не роби дурниць!

      – Повернеш,