Війни Міллігана. Деніел Кіз

таке не можна не відсвяткувати! – сказав Боббі. – Сходи-но принеси «Кул-Ейд» і приймач з моєї кімнати.

      Річард радісно кивнув і чкурнув по речі.

      – А чому він тут? Він наче й мухи не образить, – поцікавився аллен.

      – Річард був матусин синок. Матір любив більше за саме життя. Якось він прийшов додому й побачив п’яного батька на підлозі – він до смерті забив дружину молотком і відключився. Це просто зруйнувало його душу. Батька посадили, але Річард все одно не міг думати ні про що, крім помсти. У нього дах поїхав. Отак одного дня він зайшов у магазин на заправці і, погрожуючи пістолетом, наказав віддати йому гроші з каси. Потім вийшов надвір, сів біля дверей і дочекався копів. Він розраховував, що його відправлять у ту ж саму в’язницю, що й батька, а там він зможе вбити покидька. Копи здогадалися про такі плани і відправили його сюди. Йому лише дев’ятнадцять…

      – А ти сам як тут опинився?

      Очі Боббі стали крижаними. Не треба було запитувати.

      – Я тут, бо ходив у церкву щонеділі…

      Прийшов Річард з «Кул-Ейдом» і приймачем. Боббі простяг руку, але той притис радіо до себе, наче захищаючи.

      – Що т-т-треба сказ-з-зати? – мовив він.

      – Дякую, Річарде, – ввічливо відповів Боббі.

      Той радісно засяяв і простяг йому приймач.

      – «Кул-Ейд» підходить для звичайного свята, – зауважив Боббі, – а тут не завадило б щось міцніше. Шкода, що в нас нічого немає, щоб випити за твоє звільнення.

      – Ну якби знати за тиждень, то могли б організувати. – Це ж як? – не зрозумів Боббі.

      – Бродіння.

      – Куди бродіння?

      – Бродіння, або ферментація, – пояснив аллен.

      Боббі ясніше не стало.

      – Так вино роблять. Самогон. Бухло.

      Тут до нього дійшло.

      – А звідки ти знаєш, як це робити?

      – У Лебаноні навчили. Вони називають це «жумагар». Спочатку треба придумати, як дістати інгредієнти. Дай мені трохи часу поміркувати. До вашого «Кул-Ейду» не завадили б цукерки? Я принесу. Відсвяткуємо хороші новини.

      Річард щасливо всміхався. Не так уже й багато треба йому для щастя.

      Розділ 5

      Втрата часу

      (1)

      Пізніше того дня спокій коридору порушив рев товстуна Оггі:

      – Міллігане! До медсестри!

      Наближаючись до центрального кола, аллен побачив, як Рузолі жестом відправляє його собі за спину до медсестри.

      аллен увійшов усередину.

      Місіс Ґрандінґ сиділа за столом і переглядала список пацієнтів. Поруч з нею сидів товстий чоловік з густими бровами, такими ж чорними, як і його прилизане волосся. Він їв великий сендвіч з багету, і майонез стікав по його численних підборіддях.

      – Знайомтеся, це Фредерік Мілкі, наш штатний лікар.

      Доктор Мілкі проштовхнув решту свого сендвіча до рота вказівним пальцем (при цьому мізинець він тримав рівно) і прицмокнув губами. Тим самим рівним мізинцем він підняв окуляри в пластиковій оправі на перенісся.

      – Сідайте, містере Мілліган, пробурмотів він з набитим ротом, вказуючи на