Війни Міллігана. Деніел Кіз

велетню, – відповів аллен, ховаючи ще один шматок хліба під сорочку, – ми робитимемо випивку.

      – З хліба і соку?

      – Ага. Тому візьми з собою хліба в кімнату. Якщо пощастить, то в суботу у нас буде стільки бухла, що можна буде споїти всіх, у кого ще лишилися мізки.

      – Це як той шмурдяк, що роблять у в’язниці?

      – Приблизно. Нічого вишуканого, але нам згодиться. Після обіду вони повернулися у відділення і сховали більш як буханку хліба у шафці аллена. Ґейб сів на унітаз, склав ноги на ліжко й закинув руки за голову. Річард тихенько примостився на ліжку, допиваючи свій «Кул-Ейд», а Боббі та аллен пили каву.

      – Ну, професоре, розкажіть, як же ми пронесемо сюди сік.

      – Ми вкрадемо кілька пакетів з катетерами у медпункті. Вони доволі міцні.

      Ґейб не второпав:

      – Що за пакети з катетерами?

      – Пакети для сечі, дурень, – пояснив йому Боббі. – Як на нозі у старого із зеленою табличкою на дверях!

      Ґейб скривився.

      – Ні-ні, все нормально, вони стерильні, – пояснив йому аллен. – Використані ми не братимемо.

      – А, зрозумів, – нарешті дійшло до Боббі. – Ми закріпимо їх під сорочками й пронесемо сік у них!

      – Ага. Тепер лишилося придумати, як поцупити пакети.

      – А, це я владнаю, – сказав Ґейб. – У обід будуть, – він підвівся й вийшов.

      – Ну, значить, найскладніше ми вирішили, – підсумував аллен.

      Річард реготнув. Боббі почухав носа.

      – Сподіваюсь, усе вийде. Після того лайна, що випало на нашу долю, випити не завадило б.

      До обіду Боббі й аллен грали у шахи. Дошка хиталася на ліжку, але це не заважало. Річард торкнувся ліктя Боббі, питаючи дозволу налити собі ще «Кул-Ейду» – той не заперечував.

      Коли малий вийшов, аллен з Боббі обговорили, як важливо підготувати його до самостійного життя, перш ніж Боббі переведуть у в’язницю. Вони погодилися, що його треба «навчити літати», тобто виштовхнути з гнізда, але слід дочекатися слушного моменту. Боббі вважав, що найкраще зробити це після слухання у справі Річарда – він пробуде тут ще кілька тижнів, перш ніж владнають усі формальності й відправлять його додому. Знаючи, що скоро буде вдома, він легше перенесе удар. А там про нього хтось подбає, вважав Боббі, бо Річард усім подобається.

      Тут повернувся Річард з «Кул-Ейдом», всівся біля ніг Боббі, і гра продовжилася.

      За десять хвилин до полудня у кімнату увійшов Ґейб.

      – Скоро на обід, хлопці, – оголосив він, дістаючи з-під сорочки три пакети з катетерами. На його обличчі сяяла бешкетна усмішка.

      – Як тобі вдалося? – спитав Боббі.

      – То пусте. Головне, що я їх приніс, еге ж?

      – Те, що треба! – оглянув їх аллен.

      – Чорт забирай, зробімо це! – вигукнув Ґейб.

      Усі троє закріпили пакети під сорочками. Річард радісно сплеснув у долоні.

      – О-о-обід! – заволав наглядач.

      Вони приєдналися до цівочки пацієнтів, що рухалася до кухні. аллен відчув викид адреналіну: він ризикував результатами свого слухання в суді і, якщо