Війни Міллігана. Деніел Кіз

статті Сьюзан запропонували роботу в «Колумбус Сітізен-Джорнал», коли вона закінчить навчання. До Міллігана безуспішно намагалися прорватися безліч журналістів, а у неї тепер є вільний доступ до нього майже будь-коли – Біллі навіть сам час від часу телефонував їй, аби щось розповісти.

      (2)

      Біллі-М стояв посеред кімнати з газетними вирізками, які знайшов на ліжку, та думав, звідки вони тут узялися. Раптом у двері коротко постукали. Він підняв голову й побачив Боббі, а за ним – Річарда з двома піщанками5 в клітці.

      – Нумо, розкажи йому, – вмовляв його Боббі.

      Річард відскочив назад і замотав головою. Боббі почав за нього:

      – У Річарда слухання через кілька днів, і піщанок скоро забере соціальний працівник – їх віддадуть у зоомагазин. Так завжди роблять, коли тебе кілька днів немає в лікарні. Річ у тому, що назад тобі їх не віддадуть, бо ти заново стаєш у чергу на отримання тварин, і тобі не дають вибирати. У мене вже і так чотири – я не можу їх узяти, бо якщо дізнаються, що в мене більше тварин, ніж заведено, заберуть усіх. Річард каже, що довіряє тобі і що ти годуватимеш їх і говоритимеш з ними, і в них не розвинуться комплекси.

      Біллі-М здивувало таке відповідальне ставлення до психічного стану тваринок, але він відчув, що для Річарда це справді важливо.

      – Звісно. Опікатиму їх за будь-яких умов. І годуватиму, й прибиратиму.

      Річард указав на більшого ховраха:

      – Це Зигмунд, а інший – Фройд. Зигмунд завжди відповідає, коли до нього говориш. Дивися. Зигмунде, знайомся, це Біллі.

      Гризун став на задні лапки і пискнув. Біллі-М був шокований. Господи, він наче й справді відповідав Річардові! Хлопець дістав їх із клітки та посадив Біллі-М на плече.

      – Дозволь їм з тобою познайомитися. Їм треба понюхати. Вони не кусаються.

      Піщанки почали повзати по плечах та шиї і навіть обнюхали вуха. Зрештою Зигмунд виліз з-під волосся на плече та пискнув, вочевидь, вдоволений оглядом. Фройд реагував більш стримано. Смішно, звичайно, але все наче так реально…

      Річард на прощання почухав обох:

      – Ну що ж, поводьтеся добре. Я до вас завтра зайду.

      Боббі потягнув його до дверей:

      – Ну ходімо вже, не хвилюйся. Біллі про них подбає.

      (3)

      Дні були схожими один на інший, і життя в Лімі стало болісно монотонним. Напередодні судового слухання Річарда ранок був так само нудним, як і будь-який інший. Ґейб робив двадцять четверте відтискання на одній руці. Річард сидів у нього на плечах, наче ковбой. Боббі влаштувався на підлозі перед ними. аллен у кріслі читав «Ньюзвік» дворічної давності.

      Раптом Боббі підвів очі й радісно прошепотів:

      – Слухай, лосю, там же наш шмурдяк вже має бути готовий.

      – То коли нап’ємося? – запитав Ґейб, не припиняючи відтискань.

      – Думаю, треба забрати пляшку зі схованки до того, як прийде друга зміна. Сховаємо у чиїйсь кімнаті, а після вечері вип’ємо, – запропонував аллен. – До вечері краще не пити, бо нас викриють, якщо ми п’яні

5

Пустельний ховрах.