Одіссея. Гомер

– й світлий жахнувсь Одіссей, у нещастях незламний,

      І, обізвавшись до неї, він слово промовив крилате:

      «Не поворот мій, богине, щось інше ти маєш на думці!

      Перепливти на плоту мені кажеш страшну й небезпечну

      ¹⁷⁵ Моря глибінь, що нелегко й швидкі кораблі рівнобокі

      Перепливають її, утішені Зевсовим вітром!

      Наперекір тобі, я на пліт той не вийду нізащо,

      Поки не зважишся клятву велику, богине, зложити,

      Що не замислиш ти більше мені аніякого лиха».

      ¹⁸⁰ Так він сказав, і всміхнулась Каліпсо, в богинях пресвітла,

      Й, гладячи руку, назвала його на ім’я, і сказала:

      «Хитрий же ти, Одіссею, тямущий ти, не легковажний,

      Раз ти до мене з таким надумав звернутися словом!

      Будьте ж ви свідками, земле і небо широке над нами,

      ¹⁸⁵ І під землею Стіксові води, – це клятва страшенна,

      Більшої клятви уже й між богів не буває блаженних, —

      Що не замислю тобі я ніякого іншого лиха.

      Думаю й мовлю я так, як самій би собі я бажала

      Радить, коли б і мені яка трапилась в тому потреба.

      ¹⁹⁰ Маю-бо розум і я справедливий, і в грудях у мене

      Дух не залізний, а здатний до жалощів та милосердя».

      Мовивши це, вперед вирушає в богинях пресвітла

      Кроком швидким, а за нею і він по слідах божественних.

      Так у печеру глибоку ввійшли – богиня і смертний;

      ¹⁹⁵ Сів він у крісло чудове, з якого підвівся недавно

      Вісник Гермес, – а німфа на стіл перед ним становила

      Їжу всіляку й напої, що люди їх смертні вживають.

      Поряд сідає й сама з божистим вона Одіссеєм,

      Вносять амбросію їм із нектаром солодким служниці,

      ²⁰⁰ Й руки до поданих страв одразу ж вони простягнули.

      Потім, коли уже голод і спрагу вони вдовольнили,

      Перша озвалась до нього Каліпсо, в богинях пресвітла:

      «О Лаертід богорідний, удатний на все Одіссею!

      Отже, ти справді бажаєш на рідну свою батьківщину

      ²⁰⁵ Зараз же їхати? Що ж, хай щастя тобі усміхнеться!

      Все ж якби серцем довідавсь ти, скільки недолі зазнати

      Ще тобі суджено, поки дістанешся рідного краю,

      То залишився б зі мною оселю ти цю пильнувати

      Й став би безсмертним. Та ні, ти водно лише бачити прагнеш

      ²¹⁰ Власну дружину, всі дні за нею ти серцем нудьгуєш,

      Тільки ж ні вродою я, ні станом своїм перед нею

      Наче нітрохи не гірша. Ніяк-бо воно й неможливо

      Смертній з безсмертними зростом своїм чи красою змагатись».

      В відповідь знову до неї озвавсь Одіссей велемудрий:

      ²¹⁵ «Ти не гнівися, владарко богине! І сам-бо я добре

      Знаю, наскільки і постаттю, й зростом своїм, і красою

      Гірш виглядає від тебе розумна моя Пенелопа.

      Смертна вона, ти ж безсмертна, і старість тобі невідома.

      Та лиш до неї я прагну й цілісінькі дні пориваюсь

      ²²⁰ Все ж повернутись додому й побачити день повороту.

      А як з богів мене хтось розіб’є в винно-темному морі —

      Стерплю