Одіссея. Гомер

рук; у жахливій завії вітрів протилежних

      Переламало якраз посередині щоглу високу;

      Рею з вітрилом зірвало й далеко закинуло в море.

      Сам, захлинаючись, довго тримавсь він, проте, під водою.

      ³²⁰ Виринуть швидко хвиля велика йому заважала

      Й одяг обтяжував той, що дала богосвітла Каліпсо.

      Зрештою виринув він, плюючись безустанно водою

      Гірко-солоною, що з голови його звільна струмила.

      Змучений тяжко, про пліт свій розбитий, проте, не забув він,

      ³²⁵ Кинувся в хвилю за ним і, швидко його наздогнавши,

      Сів посередині саме, уникнувши смерті близької.

      Хвиля й туди і сюди той пліт течією носила.

      Наче північний Борей восени по рівнині ганяє

      Всохлі терни й будяки, що разом сплелись колючками,

      ³³⁰ Так і вітри над морською пучиною пліт той носили:

      То його Нот перекине Борею, щоб гнав кудись далі,

      То його Евр віддає Зефірові знов на поталу.

      Кадма дочка, Левкотея, узріла його, струнконога;

      Смертна раніш, називалась Іно й говорила по-людськи,

      ³³⁵ Нині ж в глибинах морських вона божеські почесті має.

      Зглянувшись над Одіссеєм, що так бідував серед моря,

      Мовби та чайка, злетіла вона над простором безкраїм,

      Сіла з ним поруч на пліт і так почала говорити:

      «Бідний, чого ж Посейдон, землі потрясатель, страшенно

      ³⁴⁰ Так розлютився, що стільки оце надіслав тобі лиха?

      Та не погубить тебе, хоч і дуже того він бажає.

      От що тепер ти зроби, – не здаєшся-бо ти нерозумним.

      Скинь усю одіж із себе й віддай тоді пліт свій по хвилях

      Вітру носити, а сам, гребучи руками уперто,

      ³⁴⁵ В землю феаків пливи, де судилось тобі врятуватись.

      На, розгорни під своїми грудьми цю намітку нетлінну, —

      З нею ні злої біди, ні загибелі ти вже не бійся.

      Тільки, коли суходолу руками своїми торкнешся,

      Зразу ж зніми цю намітку і в море закинь винно-темне,

      ³⁵⁰ Далі від суші, а сам повернися та йди собі прямо».

      Мовивши це, віддала богиня йому ту намітку;

      Чайкою в море широке, що так хвилювалось навколо,

      Знову поринула, й чорна умить її хвиля покрила.

      Світлий замисливсь тоді Одіссей, у нещастях незламний.

      ³⁵⁵ Повен тривоги, озвавсь до свого він одважного серця:

      «Горе мені! Чи не знову пряде якийсь підступ на мене

      Хтось із безсмертних, лукаво мій радячи пліт залишити?

      Та не послухаюсь я, бо, як бачу на власні я очі,

      Ще та далеко земля, де, казала вона, мій рятунок.

      ³⁶⁰ От як зроблю я, й, здається мені, це буде найкраще:

      Поки оці деревини ще купи триматися будуть,

      Доти сидітиму тут і терпітиму всякі напасті;

      Тільки тоді, як пліт мені хвиля дощенту розтрощить,

      Кинуся вплав, – нічого вже кращого тут не придумать».

      ³⁶⁵ Поки отак він серцем своїм і думками вагався,

      Хвилю велику підняв Посейдон, землі потрясатель,

      Страшно високу, важку, крутоверху, і кинув на нього.

      Так