Сірі бджоли. Андрій Курков

його у тишу домашню вливався. Тиша тут – як величезна сулія з товстими скляними стінками. У неї багато вміщається, і якщо вухо до горлечка прикласти, то можна її на ці звуки невловимі, важко і прискіпливо, але все-таки розділити. Але це зараз, коли лютий надворі, тиша така повільна і дрібна, як пил повітряний на осонні! А мине ще місяць, чи навіть менше, і випустить він до цієї тиші бджіл цілу армію. А якщо по-військовому говорити – воно ніби і саме напрошується, це порівняння – то випустить він на дико чи організовано розквітлі поля шість полків бджолиних. Адже чим вулик не полк? Чим не казарма? Посміхнувся Сергійович своїм думкам. Занурився у мрії про близьку весну. А коли відпустили вони, глянув у вікно – а там вже сутінки. І свічці на столі все важче кімнату освітлювати. Темінь настає, через вікна вона всередину хати лізе!

      Зрозумів тут Сергійович, що він не просто за столом сидить, на солдата чекає. Той із зарядженим телефоном прийти має. Досипав пасічник вугілля в буржуйку. Надвір вийшов. Постояв, голову до зірок підняв. Уявив собі, як ось у хвіртці, що з саду до двору, солдат Петро заходить. Мабуть, втомлений. Адже відстань між позиціями перед Жданівкою і Малою Староградівкою пішки не близький світ. А якщо ногами тупцяти, та полем, по сніговій корі – обов’язково втомишся! А тут ще не просто іти треба, і йти і боятися водночас. Усяке ж трапитися може, коли на виду, відкритою місцевістю ідеш!

      «А як він зараз поле переходить, а його вже снайпер той, що на сіні лежить на межі городу Крупіних, вичікує?» – злякався Сергійович.

      І від цієї думки одразу холодно стало. Поспішив Сергійович до церкви, туди, де лігво снайпера виявив. Думки притишив, щоб більше його не лякали. Йшов у темноті та тиші.

      Перед хвірткою у двір Крупіних зупинився. Прислухався. Така ж тиша, що й у його дворі. Але ж на слух не визначиш: є поряд снайпер чи нема його? Його тільки навіч визначити можна!

      Обережно відчинив Сергійович хвіртку, за хату пройшов, до саду. Біля останнього ряду дерев завмер, у город засніжений вдивляючись. Ніби й бачив він цю пляму сіна. У темноті на снігу вона сірою здавалася. Але ж у темноті очам і обманутися можна, очі часто не бачать, а додумують не повністю побачене. А людина звикла їм вірити, навіть якщо підсліпувата сама чи видимість перед нею сумнівна через природу або дим.

      Затамувавши подих, присів Сергійович навпочіпки, і як качка, хитаючись, став уперед, до межі городу Крупіних просуватися. Знову праве коліно занило, та не було у нього бажання на його ниття увагу звертати. Біля позиції снайперської зітхнув з полегшенням- – нікого! Лише сіно та ті самі гільзи на снігу.

      «А якби там снайпер лежав, та до того ж не Пашка, а хтось інший? – подумав раптом Сергійович, відчувши тремтіння колін. – Що б я йому сказав? Попросив би, щоб той у солдата не стріляв? Бо солдат мені мобільник заряджений несе? Ну й дурень же я! Чого я сюди приперся?» Відчув себе Сергійович найдурнішим з дурнів. Далі навіть думати стало боязко. Але уява перелякана вже вклала Пашку у снайперське лігво. І ось ніби бачив тепер