Сірі бджоли. Андрій Курков

із сумки дві літрових банки. – А в тебе хотів на яйця розжитися. У нас там голодно, в селі…

      – Ти посидь поки, відпочинь, а я поїсти розігрію!

      Опустився Сергійович у крісло з лакованими дерев’яними підлокітниками. Прямо у куртці, подумавши, що рано ще роздягатися. Усівся і від раптової втоми, що ніби з дороги його наздогнала, задрімав. І вже у дрімоті своїй відчув, як зігрівається, відтає від морозу шкіра щік, як кінчики пальців ніби від укусів бджолиних ниють, а все тому, що осміліла від тепла кров кинулася з новою силою судинами і венами, відновлюючи порушене холодом опалення тіла. Ледь дрімота у сон тремтячий, легкий перейшла, почув він уві сні голос Віталіни.

      «Іди обідати!» – кликала вона його з кухні. В кухні затишніше, особливо навесні чи влітку. Вікно кухні у сад виходить, а не на буру, покриту вугільними плямами землю двору.

      Зайшов він у сні до кухні – саме так, як заходив не раз на її поклик, коли жили вони разом. У повітрі аромат борщу, сильний і соковитий.

      «Ну, оціни!» – запропонувала Віталіна, киваючи на столик, де миска борщу червоного стояла, а на його поверхні – як він кілька разів вимагав, просив, але не отримував, а тут отримав! – плавали кілька пельмешків. Зварені, тоді обсмажені у сковороді на олії до скоринки хрумкої, а потім у борщ вкинуті.

      Сів він у сні до столу так само легко і самовдоволено, як і в житті сідав. Подивився схвально на вагітний живіт Віталіни. Місяці півтора залишалося до народження доньки. Повернув погляд до пельменів. З’їв їх один за одним. Потім вже до борщу узявся.

      «То ти подумала? Згодна?» – спитав він з набитим ротом.

      «Ні, не згодна! Хай буде Анжеліка! – твердо заявила вона. – Мені твої Свєти і Маші не подобаються! Нудні імена, як у кондукторів у трамваї!»

      «У нас немає ні трамваїв, ні кондукторів! – почав сердитися уві сні Сергійович так, як раніше наяву сердився. – Може у вас там у Вінниці такі імена простачкам дають, а у нас тут по-іншому прийнято. А назвеш Анжелікою – засміють, задражнять!»

      «Задражнять, тоді поїдемо звідси!» – відрізала Віталіна і понесла свій живіт до кімнати, де диван і ліжко, і стіл великий.

      Доїдав він свій борщ без ентузіазму.

      «Нічого, – думав, – без мене вони її не зареєструють!»

      І раптом, коли у сні борщ у тарілці скінчився, знову яскравий аромат борщу поряд з його носом «зазвучав». Відкрив очі, побачив, як баба Настя каструлю повз нього до столу пронесла.

      – Ти сідай вже! Налила я тобі! – голос її старечий, але солодкий, прозвучав.

      Струсив Сергійович з себе сон, на ноги встав. Куртку скинув і на кріслі лишив. До столу всівся. Борщу густого миска перед ним. Тільки пельмешків нема. Але ж він і не чекав їх. Це так, примха у нього була, у якій він хотів минуле з теперішнім поєднати. З дитинства він пельмені дуже любив, а борщ полюбив після весілля. А тепер вже все у минулому лежало, у пам’яті та у світлинах. Пам’ять – вона старіє, а от світлини лишаються. І лежать собі у випускному, дембельському, весільному альбомах. Лежать собі у шафі і каші не просять.

      Жадібний погляд