Сірі бджоли. Андрій Курков

цукерки за всі роки його життя не змінився. І обгортка така ж. Захотілося ще одну з’їсти, але тут дітлахи пригадалися: двоє хлопчаків і дівчатко. «Що ж це, виходить, що я їхні цукерки їм?» – подумав пасічник.

      І тут його переляк пройняв: вбитий із сережкою у вусі під снігом лежить і більше йому спати не заважає, але ж наплічник його тут! У кутку кімнати лежить. І навіть якщо він його надвір винесе, все одно він «тут» буде. І якби ці цукерки нічиїми були, як гриби у лісі, то хай собі лежать і його до чаю тішать. Але ж не «нічиї» вони! Ясно тепер було Сергійовичу, кому вбитий цукерки ніс. Ніс та не доніс. А тепер виходить, що привласнив їх Сергійович, у дітей відібрав і сам, як дитя, їм радіє.

      Пройшовся кімнатою Сергійович нервово. Біля буржуйки зупинився – тут найтепліше було. І щоб тепла на ніч вистачило, висипав він ще з піввідра вугілля. Зітхнув у передчутті, що думки про мерця, який під снігом лежить, знову спати не дадуть. І тут охопило його дивне тремтіння, а разом з ним впертість рішучу він у собі відчув. Зрозумів він, що зараз знову у Світле піде. Хай за вікном темно і холодно, але стежину він собі протоптав і з неї вже не зіб’ється. Та і піде туди без поклажі – лише наплічник на спині, а в руках пусто!

      Вдягнувся-взувся, шапку-вушанку натягнув, вуха її під підборіддям на бантик-вузол зав’язав. Церковну свічку, яка на столі стояла, пальцями загасив – чого їй дарма горіти?

      Ішов своїми нещодавніми слідами. Легко йому йшлося. Ніби біду свою геть, подалі від дому відносив. І чим ближче до Світлого підходив, хоч і не бачив ще села з його віконцями, що світилися, тим світліше і тихше на душі ставало. І здалося йому, що іде він величезною церквою до далекого вівтаря.

      У церкві ж усі шепочуть або мовчать. У церкві тільки батюшка право гучного голосу має. Ось і він ідучи ніби пошепки міркував і уявляв. У церкві і пахне приємно, та і придумано її так, щоб усе, що там народжується – запахи єлею, молитовне шепотіння, і відчуття причетності до вічності, яка на кожного після життя земного чекає – усе це там і лишається, за товстими стінами, за воротами залізними, під куполами високими. Це для того, щоб людина щоразу за цим відчуттям миті чудесного поверталася.

      Попереду вогні Світлого з’явилися. Зупинився на мить Сергійович. Відчув вагу наплічника на спині. Потер рукавицями щоки, стираючи з них «налиплий» за дорогу морозець.

      – Ти чого це знову? – здивувалася баба Настя, як двері йому відчинила. З-за її спини знайомий шум долинув. – Забув щось?

      – Я це, віддати забув! – Сергійович подивився на хазяйку дому так, ніби вона мала б його і без слів зрозуміти. – До тебе дітлахи заходили, коли я борщ їв! Це ж сусідські?

      – Ну так, Валіни!

      – А ти скажи, де вони живуть! Я їм гостинців приніс!

      – Ну ти й дурень, – розвела руками баба Настя. – Не міг завтра прийти? Чого тебе назад потемки понесло?

      – Ну, я… – спробував пояснити Сергійович, та у думках розгубився. – Сам не знаю. Гарно у вас, світло у вікнах! Електрика. Он і телевізор у тебе працює! –