Сірі бджоли. Андрій Курков

політик! Ну, в Українську Народну Республіку, наприклад! – невпевнено припустив солдат.

      – У «народну» не треба, – замотав Сергійович головою. – Одразу до влади дурні і бандити прийдуть, як у цих «денеерах»! А чого ти небритий?

      – Я? – перепитав Петро і провів пальцями по щоці. – Та чекаю, коли волонтери нові станки одноразові привезуть.

      – Почекай! – Сергійович знову піднявся, до серванта відійшов. Повернувся до столу з невеличкою коробочкою в руках.

      – Ось візьми! Електрична! Хоч і стара, але працює, як комбайн. Нічого не пропускає.

      Петро витягнув з коробки округлу, чимось схожу на сплющену грушу електробритву з красивим закрученим металевим написом на червоному корпусі: «Харків».

      – Мені вона ні до чого. Електрики все одно нема!

      – Дякую, я потім поверну! – пообіцяв Петро, ховаючи бритву у коробку. Раптом очі його загорілися, ніби згадав щось важливе. – До речі, убитого, що на полі лежав, забрав хтось. Мабуть, «сєпари» із Каруселіна! Нема його більше на полі!

      Хмикнув Сергійович.

      – Я його забрав, – сказав. – Снігом накрив. Лежить він там, бідний!

      – Да? – здивувався солдат. – Ну ви рисковий! Могли б і вистрілить, якби помітили!

      – А я вночі, коли всі спали!

      Випили вони чаю з медом. І тут Сергійович про свій мобільник згадав. Спитав Петра.

      – Так, зарядив! Давно! Ось він! – виклав він і зарядку, і сам телефон з кишені куртки. – І ось, про всяк випадок, мій номер! – додав він до телефону папірець. – Тепер можна не ганчірку вішати, а «есемеску» посилати, чи навіть подзвонити, коли щось термінове!

      – Дякую, – сказав Сергійович. – Ти – людина слова! Тут таких цінують! Може, все-таки трохи настоянки медової на дорогу вип’єш? Щоб тепліше було.

      Сергійович у очах солдата боротьбу сумнівів і бажань помітив.

      – Від п’ятдесяти грамів ще ніхто не сп’янів! І я з тобою вип’ю, щоб не думав, що там отрута! Я сам рідко п’ю…

      – Ну добре, – махнув рукою Петро, віддався на милість хазяїна. Дістав Сергійович пляшку.

      – Я тобі зараз такий посуд дам, з якого ти ще в житті не пив! – примовляв він, верхні дверцята серванта відкриваючи.

      Вийняв звідти кришталеву туфельку.

      – Ми з неї на весіллі з Віталіною пили. Теща колишня подарувала.

      Поставив її акуратно перед солдатом, який онімів від здивування.

      Собі Сергійович звичайну чарку дістав. Але спочатку налив гостю і заграла кришталева туфелька радісною жовтизною настоянки.

      – Давай вип’ємо за те, щоб усе це на хрін швидше скінчилося!

      – Війна, чи що? – уточнив солдат.

      – Ну так!

      – Згоден! – закивав Петро. Узяв правицею високий тонкий кришталевий каблук, як ручку келиха, насилу й обережно до рота туфельку підніс і зачекав трохи, намагаючись зрозуміти, до якої частини кришталевої туфельки можна вустами прикластися. Нахилив туфельку так, щоб п’ята внизу опинилася. Перелилася настоянка туди, і випив її Петро з «п’яти» повільно, солодким смаком меду насолоджуючись.

      Провів