Сірі бджоли. Андрій Курков

я думав, ви голодуєте! Їжу приніс, – ніби розчаровано промовив солдат.

      – Позавчора голодував, вчора у Світле ходив мед на яйця міняти. Завтра – хто знає? Ти проходь, біля пічки сідай, грійся!

      Усівся солдат на стілець обличчям до буржуйки, ноги у товстих шкарпетках прямо під дверцята підніс. Сергійович по дну гарячої сковорідки вилкою із салом поводив, макарони туди висипав, яйце вилив.

      Під шкварчання їжі, що готувалася, наповнилося повітря смачним, солонуватим ароматом. Петро посміхнувся. Сергійович, розмішуючи макарони з яйцем дерев’яною ложкою, до макаронів придивився. Замислився? А чи вистачить їх на двох?

      – Може, настоянки медової? – запропонував він солдатові, коли той вже за столом їжу наминав.

      – Ні, дякую! Чаю б краще! – відповів солдат.

      Поставив хазяїн дому на буржуйку чайник.

      – А вас там хоч годують, в окопах? – спитав, знову до столу сідаючи.

      – Годують, – Петро підняв погляд на Сергійовича. – Та і не сидимо ми весь час в окопах. У нас там бліндажі хороші, і пару хат кинутих у селі зайняли. Там все є! Навіть банька.

      – Ага, значить, надовго? – вирвалося у Сергійовича двозначне питання.

      Солдат знизав плечима.

      – Як на мене, то краще б дома сидіти! Мені відпустку обіцяли, п’ять днів. Дружину, дітей побачити!

      – А звати їх як? – поцікавився хазяїн дому.

      – Дружину – Свєта, дочку – Галюня, а син – Іван!

      – Гарні імена, – промовив у задумі Сергійович. – Мені такі подобаються. Дітям імена сам вибирав?

      – Ні, ми удвох з дружиною. Одразу погодилися!

      – Пощастило, значить, тобі з дружиною! А у нас не вийшло.

      – Що не вийшло?

      – Та так вибрати доньці ім’я, щоб і я згодився, і вона.

      – І як же назвали?

      – Анжеліка тепер. А спочатку я її Світланою зареєстрував. Але дружина, коли поїхали вони від мене, наново її перейменувала.

      – Так, якесь ім’я для вашої місцевості не підходяще, – погодився Петро. – Для міста ще згодиться, там на імена ніхто уваги не звертає. А у вас тут так сіро! І якщо на сірому фоні таке ім’я яскраве…

      – Ну знаєш, – здивувався Сергійович. – Сіре також яскравим буває. Багато ти знаєш про сіре! Я он можу відтінків двадцять сірого розрізнити. Був би більш освіченим, я б їм особливі назви придумав, як окремим кольорам! І не все у нас тут сіре! У мене он у гаражі «жигуль» зелений стоїть! «Четвірка»!

      – Що, не віджали? – тепер настала черга дивуватися солдатові. Але здивувався він благодушно, ніби за хазяїна дому порадів.

      – А нікому було віджимати! – відповів Сергійович. – Удвох ми тут лишилися, а Пашці-сусіду він і на хрін не потрібен. Він і кермувати не вміє. Та і не бандит він! Це баті моєму дякувати, що при машині я! Він мені у спадок моторолер з коляскою залишив. Став я його продавати, так за ним покупець із самого Таганрога приїхав! І мені натомість машину купив!

      – Та не буває моторолерів із коляскою! – посміхнувся Петро, ніби хазяїна дому на дитячій брехні підловив.

      – Багато