Сірі бджоли. Андрій Курков

було, крикнув пасічник. – Я це!

      – А! Ти це! – відповів Пашка. – Ну зачекай хвилинку!

      І зник, залишивши Сергійовича на порозі перед закритими дверима здивованого.

      Коли двері відчинилися, в обличчя Сергійовичу тепло дому війнуло, а в ньому – випари алкогольні.

      – Ти, Сєрий, чого це? – спитав Пашка, пропускаючи до хати незваного гостя.

      «Язик заплітається!» – подумав пасічник. А замість відповіді простягнув хазяїну дому бінокль.

      – А-а, дякую! Чаю, мабуть, хочеш? Чи, може, кави?

      – А в тебе є? – Сергійович озирнувся здивовано.

      – У мене багато чого є, – похвалився Пашка.

      «Ну і дурний, що про це просто так говориш!» – подумав Сергійович, але сказав:

      – Ну давай кави, давно кави не пив!

      Дрібними кроками, як старий, пішов хазяїн дому до кухні і двері за собою зачинив. Викликало це у Сергійовича підозру – чого це дверима від гостя відгороджуватися? Але тут Сергійович посміхнувся, пов’язавши закриті двері із вихвалянням Пашки про те, що в нього «багато що є». І на вікно за столом подивився. За тюлем на підвіконні побачив переполовинену пляшку горілки і дві пусті чарки. Насупився. До столу придивився – на старій лляній скатерті, котру вже разів десять випрати треба було, крихти від хліба. Накрив їх купку широкою долонею, притис до стільниці, перевіряючи: свіжі чи давні. Ніби як давні, висохлі. Колються.

      – А що, гості ходять до тебе? – спитав Сергійович, коли двері з кухні відкрилися і вийшов із них хазяїн з двома горнятками, що парували.

      – Нє! Які тут гості! – Пашка клеїв дурня, посміхаючись, зуби свої криві показав.

      Проте Сергійович на його слова не зважав. Перевів погляд на саморобну пічку-голландку під іншим вікном. Замислився. У пічці цій топка була вдвічі більша, ніж у буржуйці Сергійовича. Але використовували її тільки для тепла, їжу на цій пічці не гріли і не готували.

      Озирнувся Сергійович на кухонні двері.

      – А де ти чайник кип’ятиш? – спитав.

      – Як де? На кухні! – відповів хазяїн, вже усівшись до столу. Присів і Сергійович навпроти Пашки. Присунув до себе чашку з кавою.

      – То в тебе там, значить, ще одна пічка стоїть? – спитав, киваючи в бік кухні, Сергійович.

      – А тобі що? – здивувався Пашка. – Ну стоїть собі! Тобі заважає?

      – Ні, чого вона мені заважатиме? – Сергійович знизав плечима. – Я от усе на одній пічці роблю: і їжу, і тепло в хату! Вугілля економлю.

      – Ти на одній, я – на двох! Яка різниця! Може, заздриш? Ти, я бачу, вже на труп свій надивився! – Пашка кивнув на бінокль, який сам на диван і кинув.

      – Ага! Я його снігом накрив.

      – Що, повзав туди? – Очі хазяїна стали на мить круглими, як п’ятаки.

      – Ага. А що ж мені, щодня ходить та витріщатися на нього? А так і мені спокійніше, і йому.

      – Ну ти даєш! – Пашка мотнув головою. – Я б нізащо під пулі не поліз!

      Подивився Сергійович в очі Пашці скептично і нічого на це не сказав. Тільки раптом голод відчув у животі. А тому і вуста стис невдоволено.

      – Щось їсти