Темна синя вода. Потік. Радій Радутний

що таке джі… пі… як там далі? – негайно зацікавилась Галя, й Іван також підсунувся конем ближче.

      – О, – сказав Ігор. – Це така технологія…

      Глянув на Галю, на Івана, на мене – мовляв, допомагай.

      – Це чаклунство таке, – підказав я. – Дорогу показує.

      – Як у казці? – посміхнулася дівчина, мабуть, вирішивши, ніби я жартую. – Чарівний клубочок?

      – Чарівний екранчик… – поправив Ігор, знову глянув на Галю, на Івана, й махнув рукою мені – давай краще ти.

      Ну я й дав.

      Розповів про чарівні зорі, як літають у небі. Цебто, літатимуть. Й світитимуться чарівним сяйвом. Вловлюючи яке чарівним… е-е-е… телефоном, можна побачити на чарівному ж… е-е-е… дзеркалі мапу і де знаходишся.

      – Та бре, – махнув рукою Іван й від’їхав подалі, ніби перебування поруч із таким брехуном його самого бруднило.

      Я знизав плечима й далі переповідав уже самій Галі. Та слухала. Й чомусь абсолютно не дивувалась. І навіть спитала, звідки ті чарівні зорі в небі з’явилися, на чому тримаються і хто їх туди закинув.

      Я почав пояснювати і зламався на слові «орбіта». Цебто, вдалося так-сяк пояснити, що це коло, по якому літають зорі, але Галя негайно запитала, чому ж вони не падають, і я здався. Треба було зупинятись, малювати ньютонову гору, на ній гармату, від неї кілька пунктирних ліній, що показували б постріли з різною швидкістю… ні, нема сенсу. Навіть з сучасних мені дівчат це зрозуміли б, дай Боже, одна з десяти.

      Дев’ятеро лупали б очима й дивувались, який розумний їм хлопець дістався. І міркували б, як той розум на службу, щоб для дому і для сім’ї, а не про якісь там супутники. Бо нащо вони потрібні, супутники ті, краще б підняли зарплату. Або тарифи зменшили.

      Серед чоловіків, до речі, така сама статистика, просто з чоловіками під ручку я не гуляю й не забиваю їм баки супутниками.

      Тому замість гори я змалював перед Галею вражаючу картину досягнень – і метеорологію, і розвідку, і телефонні дзвінки в Америку, і навіть відеозв’язок.

      Галя слухала, а я сумнівався, що вона розуміє; пояснював детальніше – вона кивала, а потім хряснула мене так, що я мало з коня не гепнувся. Словами хряснула, не кулаком. Хоча ні, кулаком так не хряснеш. Довбня потрібна, та ще й замашна.

      – У нас така… тех-но-ложія… також була, – досить недбало повідомила Галя, трохи зачекала й добила: – У Софії колись стояло таке свічадо. Показувало, що забажаєш. Ну, звісно, пускали до нього не всіх, а лише князів та первосвящеників. Ну, може, ще губернаторів.

      Губернатори та князі поруч звучали як дисонанс, але щоб звернути увагу Галі на цей анахронізм – треба було рота закрити, а я не міг. Й Ігор не міг. Може й Альберт не зміг би, але він хоч і напружено прислухався, та, здається, половини не розумів.

      А вчити треба мову аборигенів, вчити! Я коли на Кавказ ганяв у відрядження, то вже за тиждень міг з аборигенами порозумітися. Звісно, богословську дискусію провести б не вдалося, але спитати в магазинчику хліб, гукнути напарнику, щоб заліг й розтлумачити дівчині, що переспати – залюбки, а одружуватися не планую