Темна синя вода. Потік. Радій Радутний

спина та голова, бо той же човен довелось продавати.

      Сюди б його, в ці часи й на Дніпро!.. Підлатати, та й гайнути вниз за течією, на Канів, Черкаси, Кременчук та Херсонщину. І нехай ще нема Херсона, але степи та озера лишилися, та й море навряд чи хтось вкрав.

      Відчуваю, що після черпачка руки також болітимуть. А голова вже болить, оскільки доводиться думати – чи зачистити після себе перевізника, щоб не видав; чи хай ще трохи поплаває…

      Я вчасно згадав, що керую зараз не я, а отже, й тягар прийняття рішення давить не на мої плечі.

      І човном керував також не я, так що єдиною нагальною задачею було черпати й черпати. Ну ще, може, поглядати навсібіч, раптом щось цікаве побачу.

      Не побачив.

      Кілька млявих вогників позаду, один попереду, а ліворуч й праворуч – абсолютна, чорна, непроникна й безкінечна пітьма.

      Хоча ні, кінечна. Хоча Місяця не було, але зірки так-сяк світили, й очі ледь-ледь, на самій межі, але вловлювали на обрії щось рукотворне. Деякий час я не міг зрозуміти, що ж воно за казна-що – довге, низьке, над самою водою, а потім зрозумів. Міст. Наплавний міст у майже тому самому місці, де колись постане міст ланцюговий, а потім і залізничний.

      З дитинства люблю мости.

      Всі нормальні люди в нових містах на шедеври архітектури вилупляються, а я на мости. Всі нормальні чоловіки вечорами дівок у ресторанах знімають, а я мостами вештаюсь. Всі розумні й раціональні сучасники мости на автомобілях перетинають, а я пішки.

      Бачив мости здоровенні, хоч океанським лайнером під них заїжджай, бачив кладочки над канавою. Бачив підвісні на тонких мотузочках, бачив залізобетонні на могутніх биках. Бачив дерев’яні, сталеві, кам’яні й один скляний. Бачив розвідні, поворотний, підйомний і все хотів зганяти у Лондон подивитися місточок, який згортається-розгортається, наче іграшка «тещин язик».

      Не встиг. І не встигну.

      А тут ще одне горе – поруч здоровенний старовинний міст на човнах-понтонах, а я не побачу…

      Спересердя я махнув черпачком дужче, ніж слід. Хруснуло. Ручка від черпачка залишилась у мене в руці, а миска булькнула за борт.

      Я думав, керманич мене принаймні облає, але вийшло інакше.

      – Кхе, – розважливо сказав він. – Ось слухайте, хлопці, байку.

      Пихнув люлькою, помовчав й продовжив:

      – Поїхали якось батько з сином на плавні сіно брати. Поставили віз поруч зі стіжком, взяли вила. Батько бере з вершечку потроху, а син загнав вила під самий стіжок, ех!.. і поламав. Був би розумний – засмутився б, а він ну радіти. «Батьку! – кричить. – Я вже он який сильний! Одружувати пора!» Глянув батько, і каже: «То ти, синку, не сильний. То ти, синку, дурний. Рано тебе же одружувати».

      Мені історія здалася нудною, але і з мого, і з сусіднього човна долинуло чмихання. У темряві важко було визначити, хто сміявся, але складалося таке враження, наче всі. Мабуть, так і було. Мабуть, і Галя теж.

      Я хотів-був пошукати ще якусь посудину для черпання – може, консервна бляшанка якась завалялась, чи пляшка з-під кока-коли.... потім згадав, що консервів