Темна синя вода. Потік. Радій Радутний

знову ковзнув поглядом на Ігоря, той на Альберта. Запитання пробігло цим ланцюжком поглядів до ватажка й повернулось – Ігор ледь помітно мотнув головою. Не вгору-вниз, а ліворуч-праворуч. Ні, мовляв. Не мочимо. Відпускаємо.

      Пощастило вам, перевізники. Дякуй, діду, онуці – вона вас усіх врятувала.

      І дівчинці пощастило, бо куди сироті податись – хіба що слідом за родичами в Дніпро. А так – може, виросте; може, живого Шевченка побачить, може, дотягне аж до скасування кріпацтва, придушення польського заколоту, програної російсько-турецької війни. До часів мого прадіда навіть.

      Може навіть буде похованою на Байковому цвинтарі і можливо я бачив її могилу.

      Дитинка стала на самий краєчок причалу й дідусь гукнув їй, щоб відійшла, бо у воду впаде.

      – Та я вже сьогодні падала, – засміялась дівчинка. – Мені не звикати.

      – Купалась? – скрушно похитав головою дід.

      – Купалась! – весело покаялась онука.

      Хто ж так кається.

      Паром вдарився носами в причал. М’яко вдарився, бо веслярі припинили грести, але все одно причал здригнувся, і коні на помості також смикнулися й почали форкати.

      – А я тобі що казав?

      – Щоб не купалась! – ще веселіше гукнула дитинка. – Бо Ілля насцяв у воду!

      І тут вже здригнувся я, бо точнісінько так казала моя старенька бабуся. Точніше, через дві сотні років казатиме, намагаючись хоч щось зробити з моїми походами на Дніпро у вересні.

      Я її також не слухався.

      Паром ще раз здригнувся – це лівий весляр накинув на дебелого стовпа не менш дебелу петлю й одним рухом загнав свій човен у спеціальний паз у причал. Так само зробив і правий, але не так вдало, й паром здригнувся так, що аж затріщав.

      – Довбень! – прокоментував помилку дід-керманич.

      – Тату, – докірливо сказав гребець, вибираючи мотузку. – Ну чого одразу довбень…

      Сказав звично й без найменшої образи, мабуть, не вперше.

      – Дурний піп тебе хрестив! – вже не так енергійно додав перевізник, але петля уже затяглася й суденце перестало хитатись.

      Поміст при тому ліг на причал і вся конструкція завмерла більш-менш нерухомо.

      Хоч конем заїжджай. Точніше, з’їжджай.

      Але ми вдавати з себе ковбоїв не стали, й звели коней під вуздечку. Ті злякано пофоркували та йшли. І навіть зійшовши на берег, все ще роздували ніздрі й нюшили вологе повітря.

      Виявилось, що ліхтар висів на спеціальному стовпчику, а трохи поодаль виднілося щось таке як маленька хата або великий курінь. Дуже подібні халабуди в двадцять першому столітті будували перевізники, що возили пляжників-нудистів на Труханів острів. У години пік перевіз коштував у кілька разів більше, аніж метро або фунікулер, та потік бажаючих людей подивитись й себе показати не вщухав.

      Десь він там, Труханів, ліворуч від мене. А купаються зараз, мабуть, всі виключно голяка, бо купальників ще не вигадали. Хоча дівчата, може, в сорочках.

      – Ах ти ж моя перевізниця, – дід погладив онуку, й та притислась до нього – палко-палко, наче й не