Темна синя вода. Потік. Радій Радутний

а що могло бути далі? – Ігор знизав плечима й знудьгованим тоном резюмував: – Далі все як завжди. Поляки образились. Забашляли реєстрових козаків, щоб приєдналися до сулимівців, а потім крикнули зраду. Ті й раді старатися. А зі зрадою, як ви знаєте, у нас завжди все гаразд. Сулимівці повелися, як діти малі, скрутили гетьмана й передали полякам…

      Ігор помовчав.

      – Є свідчення, – сказав він по тривалій паузі. – Ніби останнім проханням Сулими було щоб йому в труну папську медаль поклали.

      – І що, – запитав Іван, теж після паузи. – Поклали?

      – Ні, – зітхнув Ігор. – Не судилося гетьману труни. Порубали його на частини й розвішали на мурах Варшави.

      Деякий час ми їхали мовчки, потім ні з того ні з сього Ігор озвався до мене.

      – Юрію.

      – Шо?

      – Може, чув про такого революціонера – Кропоткіна?

      – Чув, – трохи здивовано відповів я. – А чого тут…

      – Прямий нащадок Івана Сулими.

      – Ого.

      – Ну так, а я що з самого початку сказав…

      Ми досить довго їхали мовчки, аж раптом мене знову осяяло.

      – Так це ж і село Сулимівка на честь Івана Сулими назване? – я запізніло ляснув себе по лобі. Мудрий-мудрий, а часом дурний. Нічого, з усіма буває.

      Але історія про героїчного козака таки вразила. Написати б про нього книжку, або, ще краще, фільм зняти. Про полон, про втечу, про аудієнцію. За часів моєї молодості на фільми з таким сюжетом народ так валив, що в кінотеатрах двері тріщали. А якщо там ще акторка ніжку покаже або груди, хай навіть крізь напівпрозору тканину – то все, аншлаг гарантовано.

      Мені згадалися Анжеліка та Жофрей де Пейрак, молодість згадалася, та, власне, дитинство… й вчителька історії на задньому ряду крісел, й злостиве шипіння її: «А як це ти проскочив на фільм до шістнадцяти, га?..»

      – Так історичний же фільм! – здуру ляпнув я. – По вашій же спеціальності!

      І лише трохи підрісши зрозумів, що ляпнув дурницю. Що фільм не так історичний, як про кохання, а з коханням у нашої історички було не дуже. І зовнішні параметри не сприяли, й характер також, й вчительська профдеформація. Уявляю, як вони чоловікам після кохання оцінки ставлять.

      Довго мені відгукувалась та фраза. Мав я після того проблеми з історією, ще й які проблеми… Точніше, не так з історію, як з оцінками по ній, але хіба табелю чи атестату це поясниш? А це ж не той випадок, коли б’ють по морді, а не по паспорту; в інститутах дивляться якраз на атестат, не на морду.

      Ех, заїхати б зараз у ту Сулимівку, глянути на нову… ну, майже нову, двох століть ще не простояла! – церкву, на нерозбиті труни у склепі, людей попитати – може, пам’ятає хто про героїчного козацького отамана.

      Навряд чи.

      У сучасній мені Сулимівці поруч з церквою в парку причаїлась могила вчителя. Тисячу дев’ятсот якогось року народження й тисячу дев’ятсот тридцять якогось року смерті. Й напис – героїчно загинув, рятуючи школярів від вогню.

      Хтозна, якого вогню. Хтозна, яких школярів. Спитали людей – ніхто нічого не