Темна синя вода. Потік. Радій Радутний

нічим – ліски, поля, битий шлях. На пейзажах Юрія Пацана воно гарно, дуже гарно… а у житті не дуже, бо пісок на зубах. Недаремно ковбої вигадали хустки, аби запинати морди. І дихати легше, й грабувати диліжанси допомагає.

      – Так от, – насолодився маленьким тріумфом Ігор й продовжив: – Підганяйла з батогом таки за борт, згоден, а яничарів посадили на весли. Постало питання – а далі куди? Юрію, ти б куди галеру направив?

      Я мало не ляпнув: «Додому!», але вже був навчений, і трохи подумав. Осяяло.

      – А де все це відбувалося?

      – Десь під Венецією. В Адріатичному морі, отже.

      Довелось прикидати маршрут. На перший погляд виходило два варіанти – з боями через Босфор і Дарданелли, або розділитись і малою групою через Болгарію та Молдову. Тьху чорт, яка Болгарія, яка Молдова, там же зараз турки!

      Отже, в першому випадку потоплять, в другому повісять або на палю посадять. Тут від сідла дупа болить, як наче нею чорти топталися, а від палі, мабуть, болючіше.

      – Ну… – сказав я, так і не вигадавши розумного варіанта.

      – От і Сулима, мабуть, понýкав-понýкав, а потім обрав таки правильну лінію поведінки, й привів корабель – куди б ви думали? – До Риму.

      Я офігів.

      Римляни, мабуть, теж. А особливо офігів Римський Папа, до якого Сулима пробився на аудієнцію.

      – …і тоді, на знак видатних заслуг, Папа нагородив Сулиму золотою медаллю з власним портретом.

      – Краще б грошима дав, – буркнув я, і виявилось, що знов дурницю.

      – …Сулима, повернувшись з католицької Італії, затримався в католицькій Польщі…

      Не знаю як, але Ігор примудрився двічі підкреслити інтонацією слово «католицькій». Мабуть, натякав, що в католицькій країні папська медаль щось та значить.

      Так і виявилось. Героїчний мореплавець примудрився монетаризувати репутацію значно потужніше, аніж можливу торбу грошей від Папи. Очолив ще кілька морських піратських, вибачте, військових походів, вибився у гетьмани, а після звільнення на пенсію став управителем якогось магната.

      – …і де б ви думали? – ефектно закінчив Ігор. – Якраз там, куди нас чорти несуть, цебто, Альберт веде. В Переяславі.

      Я лише головою покрутив. Оце так біографія в чоловіка.

      – А далі що? – жадібно спитав Іван, мабуть, приміряючи долю героя на себе. – Награбував, мабуть, добра та їв-пивне тужив, ще й нічого не робив?

      От що мене регулярно дивує в людях пролетарського складу характера – так це мрія нічого не робити. Нудно ж. Страшенно нудно, тяжко, тіло навантаження просить, мізки думок, а руки праці. Але ні. Сидять, якщо можна сидіти. Нічого не роблять.

      Один вахтер якось при мені мрійливо промовив:

      – Оце до вечора телевізор подивлюсь, ніч пересплю, вранці додому – і теж дурня валятиму!

      Мабуть, похвалився. Мабуть, думав, що йому заздрити буду, але я лише мовчки поспівчував.

      Навряд чи дядько з такою біографією тільки їв би та пив.

      Так і виявилось.

      – Потім Сулима взяв порт Азов. Ага, той самий Азов, який Петро Перший